Люди і тварини - Софія Парфанович

class="book">У міжчасі табір ріс. До нього з’їздились і сходились щораз нові люди. Вони заповнили усі бараки густо й битком. Тоді стали жити в цегельняних печах. Але жодні невигоди, ніякі небезпеки не могли їх спонукати вертатись «додому». Ані насильства, ані намови не мали успіху. А тут уже й осінь наближувалася. Як же їм залишатися майже в полі, майже без захисту?

І знову гуркотіли вози, гомоніли авта, перекликались люди. Вони переносились на нове житло в касарнях Зомме. Будинки виповнились ущерть. Навіть поселились люди у стайнях, та всіляких прибудівках. Клепали молотками й сокирами, різали пилками, рубали й стукали. Так вони пристосовували для себе усе, де можна поселитися.

Серед того ніхто не цікавився кицею. Навіть Леся не могла журитись нею, мабуть залишилась на старому місці. Не було б у тому нічого дивного, коти ж, як кажуть, прив’язуються до місця, а не до людей. І справді киця залишилась у пустому таборі. Снувалась, як дух, серед глуші й безлюддя. Лови годували її, спала в порожніх кімнатах. Але запах холодної ватри й порожня Лесина хата навівав на неї сум і тугу. Довго сиділа під хатою, подрімуючи. Тонкі повіки прислонювали очі. Час від часу вони розкривалися, чуйні вуха здригались, по спині пробігала хвиля. З такого просоння киця знагла виконувала стрибок на якогось необережного горобця, чи мушку, що осмілена пусткою, вибігла вдень на подвір’я.

Так, їсти киця мала що. Але в неї росла туга. Швидко ж їй прийдеться привести на світ котенят. Для них треба вигідного гнізда, захисту перед небезпеками й щоб легко добути харчі.

Кицині боки з дня на день гладшали, її хід ставався тяжчий. На небі збиралися тяжкі, осінні хмари, від півночі віяло холодом.

Одної ночі киця покинула табір. Вона помандрувала туди, де відкотились вози з людьми.

Одного дня Руденька появилась на подвір’ї табору в Зоммекасарні

* * * На новому житлі

Не лиш Леся втішилась кицькою. Інші таборяни зраділи теж побачивши знайому кицю. У таборі було багато мишви й добрих кілька кицьок могло придатися. А ще таких ловких як Руденька. Леся взяла її до хати — їй одній дозволювала брати себе на руки. Леся жила в підваллі, в першому бльоці. Там були магазини, і миші та щурі робили в них шкоду. Заходили теж до Лесиної хати. Тож не диво, що Леся врадувалася появою кицьки. Старалась її приручити та приголубити.

— Пий молочко, кицю, пий — говорила, — бачиш, від коли ти залишилась сама, кожушок помервився, полиняв. Молочка тобі бракувало, правда?

Киця муркотіла задоволено, хлепчучи тепле молочко тонким, рожевим язичком. Хвостиком виконувала кілька веселих рухів вправо й вліво.

— Скоро матимеш малих, правда? — питала глядячи на її гладкі, повні боки. — Зробимо в магазині гніздо, вистелимо ганчірками й я догляну киціньку та дам їстоньки. А там і миші й щурі заходять, таки просто під ніс. Малим буде добре.

Очевидно, киця перемандрувала крізь ціле місто заки віднайшла своїх людей. Таки «з думкою» про малих. Наїлася, вистрибнула Лесі на подолок і стала вилизуватися і збиратися до сну. Так кицька мала знову господиню і теплий кут.

Люди шанували її, бо й тут виловлювала мишву. Не дуже й крала, хіба хто залишив на столі м’ясо чи масло, таки так, не прикривши. Кого не скортіли б легко доступні й запашні ласощі? Та з хати кицька виходила рідше й дуже обережно. Завжди можна було боятися, що відкілясь вибіжить хлопець та зловить.

Так кицька зажила знову в таборі й числилася «ДП».

Згодом вона привела котенят. Залишили їй з п’ятьох тільки двоє: рудого Тигрика й буру Мишку. Решту потопили в річці, як то в звичаю у людей. Руденька вилизувала малих дбайливо й годувала. Незабаром провиділи й, глянь, уже бігали. Мати могла вже залишати їх самих, та виходити на дальші прогулянки й лови. Бігла табором швидко й розглядалась сторожко на боки.

Найчастіше заходила до кухні, де кухар завжди находив для неї щось смачне. То знову бігла до дальших бльоків, де нераз потраплялись їй залишки від м’яса. Чого не з’їдала, брала в зуби й несла малим, щоб навчити їх їсти й полювати. Вони тягали кусок м’яса, кожне до себе, при чому воркотіли погрозливо та плювали одне на одного. Руденька приглядалась цьому, сидячи поблизу та вилизуючись. Радісно й щасливо бігли дні кицликів.

У міжчасі похолодніло, запала пізня осінь. Але в магазині було тепло, а ще тепліше було під маминим кожушком. Там уже не було холоду, не було теж ніяких небезпек.

Все таки дні йшли. Люди розібрали поміж себе котенят і Руденька знову була сама. І знову полювала. Її знали всі в таборі, а як не всі, то багато людей, що приглядалися не лиш своїм справам, але й життю довкола. Нараз киця десь пропала. Щойно через кілька днів повернулася.

Яким способом киця віднайшла свою хазяйку? Мабуть не зір і не нюх вели її, а якийсь інший орган, може інстинкт. Але лежала вона під дверима й плакала. Слабо — жалко зі скаргою. Біля неї клячала Леся і в неї текли з очей сльози. Вона з трудом терпіла жахливу картину. Киця була в глибоких ранах: місцями на спині й на животі повиривана шерсть, вуха поторгані чи повідгризані. Замість очей криваві рани. Почувши наближення хазяйки киця підповзла до неї і поклала голову їй у долоню. Вона була сліпа.

— Руденька, що сталося? — питала Леся.

Люди приставали біля них і міркували:

— Хто ж то так покривдив бідну кицю? Може так вона вийшла з війни з щурами, або попала в тічку псів?

Михайло, Лесин сусід бачив у цьому руку поганих людей. Можливе, що киця зайшла між доми, в яких жили тубільці, що ненавиділи скитальців. Мабуть вони чи