Люди і тварини - Софія Парфанович
І не було його в хаті, ані на обід, ані після обіду звичного для смачного спання на шовковій подушці.
Пізно після полудня Славко вертався із школи. На розі перевулка він гостро скрутив у ліво, туди, де пробігала вуличка, що на ній був його дім. На розі, на звичному місці стояв Рудько.
— Добридень, Руді — говорив до нього Славко. — Дожидаєш мене? Як приємно зустрічати тебе завжди на таму ж місці, вертаючись додому! Ти, очевидно, вже пообідав і виспався. Але я голоден як вовк! Йдемо до — хати!
Тарахкотіли в торбині олівці, скрипів сніг під Славковими ногами. Увійшов до хати. В одній руці течка з книжками, другою придержував Рудька. Він обвинувся довкола його шиї, опустив пухнастий хвіст через одне плече, на другому поклав голову. З-під неї повисли кріпкі передні лапи. Був як пишний ковнір, як піскового кольору лис.
Вузькі, прямі щілини очей гляділи з висоти, наче з престола, що на ньому в’їхав у своє царство, він — божок цього дому. Безпристрасний, повний гідности погляд холодних, зеленкавих очей єгипетського божества, золотої кітки Шехмет — Баст — Ра. Їй покланялися продовж тисячеліть, величаючи:
— Твій батько Ра — Сонце, твоя мати Гатор — місяць, сестра твоя Нут — богиня небес, брат твій Кгонсу — виклинач духів!
Ти найпотужніше й найважніше божество!
Щоправда не можна сказати, щоб так збирався величати Рудька Дмитро.
На нього глядів кіт уважним і допитливим поглядом. Він міряв ним свого ворога. Хвилину. Тоді понюхав Славкове обличчя, одне вухо й друге й полизав підборідок. На його обличчі ніжність і насолода.
Зразу ж зістрибнув з плеча хлопця і подався до дверей.
Дaвн— Олі, Олі! — кликали хлопці знизу, — ходи тут! Твій Мейсі не може злісти з дерева.
Олег /Олі/ вийшов на ґанок і став розглядати ситуацію. В низу росли пишні, старі берести, що може ще й пом'ятали індіанські часи. Їхні кріпкі стовбурі пнялися вгору, а корона розкинулась високо понад будинками й купалася у весняному сонці. Крізь гілля і листя Олег помітив Маця, що держався міцно стовбура й плакав.
Хлопці стояли внизу й насміхалися з Маця:
— Чуєш Олі, він хоче давн? Давн, давн, давн!
Три їх нараз стали заводити плачливо:
давн, давн, давн!
давн, давн, давн!
давн, давн, давн!
Олег зійшов у город та й кликав:
— Кіті, кіті, кіті!
Зараз же, щоб бути певним, що Мацьо зрозумів, він закликав:
— Киць, киць, киць!
А Мацьо, розкривши малу, гострозубу пащу — плакав:
— Bay, вау, вау! Няв, няв, няв!
В погоні за пташками зсунувся бідачисько з гілки й зачепився кігтями о стовбур, але на свою біду, головою вниз. А коти злазять назадгузь, бо інакше страшно й голова кружляє. І загалом Мацьо був вигідний і пещений і скаржився своєму приятелеві. До того ж трохи повище нього декілька вивірок верещало й лаяло його завзято. Якби одна й Мацьо мав зручну позицію… А так…
Пішли в рух крісло, драбина, шнурок. Мацьо плював і запирався кігтями, невідомо зі страху чи з пересердя. Але вкінці таки операція вдалася і Мацьо цілий і незатронутий, тільки з трохи побурханим кожушком сидів на кріслі в кухні й вилизувався. А Олег розповідав мамі:
— Я ніколи не був би думав, що він такий нездара й що сам не потрапить злізти з дерева. А як він плакав і все: «давн і давн»!
— Жадне давн, тільки вниз, чи няв-няв! Вже навіть котів відучуєте по-людськи відзиватися! Хто його вчив оцієї мови? Досить, що ти більше говориш по-американськи, ніж по-своєму й батько мішає горох з капустою, то ще й кота мені потурчуєте.
— Але ж мамо, я сам чув і хлопці чули й Мейсі, — мама кинула лютим поглядом з-під окуляр. — Мацьо, мудрий і знає, як має говорити.
Мацьо сидів на кріслі пишний і лиснючий свіжо помитою шерстю і дивився насмішкувато-зосереджено на господиню, що добре розізлилася на свого молодого приятеля, що намагався боронити як своє так і Мацьове право вживати мови, яка їм обом до вподоби. Швидко вирішав, мабуть, що люди загалом, невідомо, чи мають доволі розуму в отих величезних головах, бо сів собі вигідно, задні ноги підібрав під себе, а передні склав калачиками й прижмуривши очі став муркотіти свою пісоньку. Так сам, для себе.
— Чуєш сам: він муркає — з полегшою сказала мама. — Слухай: мр, мр, мр…
— Гі із пуррінґ, ма, сама чуєш: пррр, пррр, пррр…
— Алеж він муркає, Ольку!
— Ні мамо, він пур…
Мама вибухнула сміхом, розсміявся і Олько. Мацьо розкрив вузькі щілинки очей, поглянув трохи зневажливо, а трохи поблажливо на людей, що вмішувалися в його справи. Що йшло про нього був певний, бо розумів прекрасно обі свої назви: Мацьо й Мейсі.
Він, на
