Пригоди Тома Сойєра - Марк Твен

— Зараз? Коли там люди? Слухай, здається мені, щось ти не те надумав. Ні, ми зачекаємо, поки погасять світло. Квапитись нам нема куди.

Гек збагнув, що далі западе мовчанка, ще моторошніша, ніж будь-які криваві балачки, отож він затамував віддих і тихенько відступив назад: якусь хвилю постояв на одній нозі, ледь утримуючи рівновагу й мало не падаючи то в той, то в той бік, а тоді вже обережно поставив другу ногу. Потім так само повільно й сторожко ступив другий крок назад, тоді ще й ще один — і раптом під ногою в нього хруснула галузка! Гекові аж дух забило, і він наставив вуха. Скрізь тихо, ані шелесне. Серце його затопила незмірна полегкість. Він повернув назад на вузькій стежці між щільними шпалерами сумаху — так обережно, як ото повертає корабель,— і швидко, хоча й з осторогою, пішов геть. А коли спустився до каменярні й відчув себе в безпеці, помчав так, що аж п'яти замигтіли. Біг усе вниз і вниз, аж поки опинився біля дому старого валлійця. А там став так гатити кулаками в двері, що з вікон зараз же вистромились голови самого господаря та двох його здоровенних синів.

— Що це за буча? Хто там грюкає? Чого треба?

— Відчиніть, хутчій! Я все розкажу.

— А хто ти такий?

— Гекльберрі Фінн. Швидше відчиняйте!

— Гекльберрі Фінн, он як! Не таке вже начебто ім'я, щоб перед ним відчинялися всі двері. Та все ж пустіть його, хлопці, почуємо, що там за халепа.

— Тільки не кажіть нікому, що це я вам розповів,— були перші Гекові слова, коли він зайшов,— дуже вас прошу, а то мене вб'ють. Але вдова часто була добра до мене, і я маю розповісти, повинен розповісти, якщо ви пообіцяєте не виказувати мене.

— Побий мене бог, він таки має що сказати, недарма ж так боїться! — вигукнув старий.— Говори, синку, говори, ніхто з нас тебе не викаже.

А за три хвилини старий господар та його сини, добре озброєні, вже піднялися нагору й ступили на стежку між кущами сумаху, скрадаючись навшпиньки й тримаючи рушниці напоготові. Гек не пішов за ними далі. Він сховався за великим каменем і почав наслухати. Повільно тяглися хвилини тривожної тиші, а тоді зненацька гримнули постріли й почувся крик.

Гек не став чекати, що буде далі. Він вискочив з-за каменя й чимдуж дременув униз.

Розділ XXX

У неділю вранці, ледь почало розвиднятися, Гек мало не навпомацки вибрався нагору й тихенько постукав у двері старого валлійця. Господарі ще спали, проте сон їхній після нічних тривог був сторожкий, і з вікна одразу запитали:

— Хто там?

Боязкий голос Гека озвався ледве чутно:

— Будь ласка, відчиніть! Це я, Гек Фінн.

— Перед цим ім'ям, синку, наші двері відчиняться і вдень і вночі. Ласкаво просимо!

Такі слова бездомному хлопцеві випало почути чи не вперше, і нічого приємнішого він зроду не чув. Та й не міг пригадати, щоб хтось колись отак запрошував його до себе в дім. Двері одразу ж відчинили, і Гек зайшов. Його посадили на стілець, а старий господар та його здоровані-сини почали квапливо одягатися.

— Ну, синку, ти, мабуть, добряче зголоднів, тож сніданок буде на столі зі сходом сонця, та ще й просто з вогню, будь певен! А ми з хлопцями думали, що ти в нас і заночуєш.

— Та я страх як перелякався,— сказав Гек,— тим-то й утік. Коли ото залящали постріли, я й дав драла і милі зо три не спинявся. А оце, бачте, прийшов дізнатися, як воно там, та зумисне вибрався вдосвіта, щоб не наскочити на тих дияволів, хай би й на мертвих.

— Ач, бідолаха, воно й видно, що тобі цю ніч було непереливки, та ось зараз поснідаєш — і до ліжка, он воно тебе чекає... Ні, синку, на жаль, вони не мертві, хоч як це нам і прикро. Ми ж бо добре знали, де вони зачаїлися,— ти нам усе так докладно розповів,— отож і підкралися навшпиньках зовсім близько до них тією стежкою між сумаху, темною, наче льох, і отут, як на те, мені закортіло чхнути. Отака бісова халепа! Як міг силкувався стриматись, та де там! Коли вже маєш чхнути, то таки чхнеш!.. Ішов я попереду, з пістолем напоготові, і, коли чхнув, ті лиходії враз шаснули геть зі стежки. Тоді я гукнув: «Стріляйте, хлопці!» — і сам пальнув туди, де зашурхотіли кущі. Хлопці теж торохнули. Але ті мерзотники вже встигли дременути, і ми погналися за ними вниз крізь зарості. Здається мені, наші кулі їх не зачепили. Вони, коли пустилися навтіки, й собі стрельнули по разу, та теж намарне — тільки дзизнуло десь поруч. А тоді вже й ходи їхньої не стало чути, тож ми припинили гонитву, спустилися до містечка й збудили поліційних начальників. Ті підняли на ноги людей і виставили варту понад берегом, а коли розвидниться, шериф улаштує облаву в лісі. Мої хлопці також підуть. Шкода тільки, ми не знаємо, які вони із себе, ті злодюги,— якби знали, легше було б шукати. Але ж ти, синку, певно, не зміг розгледіти їх потемки, правда?

— Та ні, я запримітив їх ще в містечку й подався за ними.

— Ну молодець! То кажи, синку, кажи!

— Один — старий, глухонімий іспанець, він останнім часом разів кілька з'являвся в містечку, а другий — такий собі волоцюга, обдертий і лихий з виду...

— Годі, синку, ми вже знаємо, хто це! Якось натрапили на них у лісі за вдовиною садибою, і вони шаснули геть. Ану, хлопці, йдіть і скажіть про це шерифові, а без сніданку якось переб'єтеся й до завтра!

Сини валлійця зараз же й вирушили. Коли вони виходили, Гек підхопився на ноги й вигукнув:

— Ой, тільки не кажіть нікому, що це я про них розповів! Дуже вас прошу!

— Гаразд, Геку, коли вже ти так не хочеш. Але тобі слід би цим тільки пишатися.

— Ой ні, ні! Будь ласка, нікому не кажіть! Коли молодики пішли, старий валлієць мовив:

— Вони не скажуть нікому, і я не скажу. Але чому ти так не хочеш, щоб про це знали?

Гек не став пояснювати, як воно все було, сказав тільки, що про одного з тих людей він забагато знає і нізащо в світі не хоче, щоб той дізнався, що він знає про нього, бо тоді непевне пристукне його.

Старий ще раз пообіцяв мовчати, потім спитав:

— А чого це ти надумав