Пригоди Тома Сойєра - Марк Твен

— Ну його к бісу, не хочу я ходити за ним сам!

— Та це ж напевне буде вночі. Він тебе й не побачить, а як і побачить, то ні про що не здогадається.

— Ну гаразд, як буде зовсім темно, то, може, й піду. Просто не знаю... спробую...

— А от я, Геку, таки пішов би за ним, якби було темно. Може ж статися й так: він побачить, що та помста в нього не вигорить, і одразу подасться забрати гроші.

— Еге ж, Томе, справді так. Гаразд, я піду за ним, піду, щоб я пропав!

— Оце ти діло говориш! То гляди ж, Геку, не схиб, і я теж не схиблю.

Розділ XXVIII

Того вечора Том і Гек вирушили на пошуки нової пригоди. До дев'ятої години вечора вони тинялися коло заїзду: один чатував віддалік у завулку, другий стежив за вхідними дверима. У завулку ні з того, ні з того боку ніхто не з'являвся, і ніхто схожий на старого іспанця не заходив у заїзд. Ніч начебто мала бути ясна, і Том пішов додому, умовившись із Геком, що, як стане досить темно, той прийде і «понявчить», і тоді Том вислизне з дому й вони спробують підібрати ключа. Та на ніч так і не стемніло, отож близько півночі Гек теж облишив свою варту й влаштувався на нічліг у порожній бочці від цукру.

У вівторок хлопцям так само не пощастило. В середу теж. А от у четвер ніч обіцяла бути темною. Том завчасно вибрався з дому, прихопивши з собою тітчин старий бляшаний ліхтар і великого рушника, щоб затуляти світло. Ліхтар він до пори сховав у Гековій бочці, і обидва хлопці пішли чатувати. За годину до півночі заїзд зачинили, світло в ньому згасло, а більше ніде вже не світилося. Ніякого іспанця вони так і не побачили. Ніхто не заходив у завулок і не виходив з нього. Усе сприяло їхньому плану. Темрява була така, що хоч в око стрель, глибоку тишу лише зрідка порушувало далеке гуркотіння грому.

Том узяв свій ліхтар, засвітив його в бочці, щільно обгорнув рушником, і обидва шукачі пригод, скрадаючись у темряві, подалися до заїзду. Гек став на варті, а Том навпомацки побрів далі завулком. Почалося тривожне чекання, що гнітило Гека так, наче на душу йому навалили цілу гору. Хоч би вже побачити світло ліхтаря — це його, звісно, наполохало б, але він принаймні дізнався б, що Том іще живий. Здавалося, минули години, відколи він зник у темряві. Певне, зомлів з переляку, а може, й зовсім помер: може, серце не витримало всього того жаху та хвилювання і розірвалося. Не знаходячи собі місця від тривоги, Гек несвідомо підступав усе ближче до завулка, весь трусячись від усіляких страхіть і першу-ліпшу мить чекаючи чогось такого жахливого, що й він сам пуститься духу. Власне, пускатися там було майже нічого, бо йому й без того заперло віддих, а серце калатало так, що, здавалося, ось-ось вискочить з грудей.

Раптом блиснуло світло, і завулком стрімголов промчав Том.

— Тікай! — гукнув він.— Тікай, як жити хочеш! Він міг би й не повторювати - досить було першого слова. Ледь зачувши його, Гек дременув так, що аж п'яти замигтіли,— не менш як миль сорок на годину. Обидва мчали не спиняючись аж до старої занедбаної різниці в протилежному кінці містечка. Тільки-но вони забігли під дах, знялася гроза і ушкварила злива. Трохи відхекавшись, Том сказав:

— Ну, Геку, ото був жах! Устромляю один ключ, устромляю другий, тихенько, як тільки можу, а вони, кляті, так скрегочуть, що я аж зомліваю з переляку. І ні той, ні той не підходить. Я вже й сам не тямлю, що роблю, і натискаю на клямку — а двері й відчиняються! Вони були незамкнені! Я туди ввалююсь, скидаю з ліхтаря рушник і — господи, спаси й помилуй!..

— Що?.. Що ти там побачив, Томе?

— Ой Геку, я мало не наступив на руку індіанця Джо!

— Брешеш!

— Ні! Лежить просто на підлозі, руки розкидав і спить, наче вбитий. А на оці та сама пов'язка.

— Милий боже!.. Що ж ти зробив? Він прокинувся?

— Ні, й не ворухнувся. Мабуть, п'яний. Отож я схопив свого рушника — та й драла!

— Ну, я б про рушника й думати забув!

— Спробував би я забути! Мав би потім від тітки!

— Слухай, Томе, а ту скриньку ти бачив?

— Де там було роздивлятися, Геку! Не бачив я скриньки і хреста не бачив. Нічого не бачив, тільки пляшку та бляшаний кухоль на підлозі біля індіанця Джо... ага, ще було в кімнаті два барильця і якісь пляшки, ціла купа. То розумієш, чому там нечисто?

— Чому?

— Бо там тримають горілку! Може, в усіх заїздах Товариства тверезості є такі кімнати, як ти думаєш, Геку?

— Може, й так. Хто ж би міг про таке здогадатися?.. А слухай, Томе, якщо індіанець Джо п'яний, то це ж чудова нагода забрати скриньку.

— Та де там! Іди спробуй! Гек аж здригнувся.

— Та ні, ні... мабуть, що ні.

— От і я так кажу, Геку. Однієї пляшки біля індіанця Джо замало. Було б три, то я ризикнув би.

Обидва надовго примовкли й замислились. Нарешті Том сказав:

— Слухай, Геку, може, почекаймо з цим ділом, поки дізнаємося, що індіанця Джо там немає. Бо так дуже страшно. А як ми почнемо стерегти щоночі, то рано чи пізно неодмінно побачимо, як він піде, а тоді мерщій туди, хапнемо скриньку — і квит.

— Хай так. Я згоден стерегти хоч би й до ранку, і потім щоночі стерегтиму, якщо ти зробиш усе інше.

— Гаразд, зроблю. Все твоє діло — пробігти по Гупер-стріт і понявчати в мене під вікном, а як не прокинуся — шпурнути у вікно жменю жорстви, тоді збудиш напевне.

— Згода й добра угода!

— Ну, а тепер, Геку, гроза минула і я піду додому. Години за дві-три й світати почне. То ти вернися, постережи там цей час, гаразд?

— Я ж сказав, Томе, що стерегтиму, то й стерегтиму. Хоч і рік стоятиму щоночі коло того заїзду! Вдень відсиплятимусь, а цілу ніч стерегтиму.

— От і добре. А де ж ти спатимеш удень?

— На сіновалі в Бена Роджерса. Він мені дозволяє, і негр їхній, дядько Джейк, теж. Я тягаю йому воду, коли треба, а він, як я попрошу, дає мені щось поїсти — ну, звісно,