Вигнанці - Артур Конан Дойль

Вона пробувала наблизитись до нього, вхопити за руку, за рукав, але він стояв, поклавши руку на ефес шпаги, і все обличчя його сяяло злісною радістю. Коли вона побачила це жахливе, насмішкувате обличчя, благання завмерло на її вустах. Благати було так само марно, як просити милосердя у падаючого каменя або стрімкого потоку. Жінка одвернулась, відкинувши з обличчя вуаль.

— Ах, король! — крикнула вона. — Якби ви могли тепер глянути на мене!

Почувши цей вигук і побачивши прекрасне бліде обличчя, де Катіна, що спостерігав цю сцену з вікна, відчув, як стислося у нього серце. Перед ним, біля плахи, стояла наймогутніша, найрозумніша і найпрекрасніша з жінок Франції — Франсуаза де Монтеспань, ще так недавно фаворитка короля Людовіка XIV.

В ту ніч, коли королівським посланцям довелося пережити стільки незвичайних пригод, король сидів сам у своєму кабінеті. З розмальованої стелі над його головою спускалась гарна лампа, підтримувана чотирма маленькими крилатими купідонами на золотих ланцюжках, і розкидала по кімнаті яскраве світло, що відбивалось у численних дзеркалах на стінах. Меблі з чорного дерева, оздоблені сріблом, розкішні килими, шовк, гобелени, золоті речі й тонкий севрський фарфор — усе краще, що виробляла промисловість Франції, було зібране у цих стінах. Кожна річ являла собою художню рідкість. А власник усього цього багатства й блиску, похмурий і понурий, сидів, опустивши підборіддя на руки, спершись ліктями на стіл і втупивши неуважливий погляд в протилежну стіну.

Та хоч його темні очі й дивилися на стіну, вони, здавалось, нічого не бачили. Може, вони були звернені назад, на довгу, низку прожитих років, на ту золоту молодість, коли мрії й дійсність так перепліталися одна з одним. Сон чи дійсність — ось ці двоє людей, які схилились над його колискою, один у темному одязі із зіркою на грудях, якого вчили його» звати батьком, другий — у довгій червоній мантії, з маленькими блискучими очима? Навіть тепер, коли минуло понад сорок років, король нараз уявив собі живим це зле, хитре, владне обличчя і знову побачив старого Рішельє, великого невінчаного короля Франції. А далі другий кардинал, довгий, худий, який відбирав у нього кишенькові гроші, відмовляв йому в їжі і вдягав його в стару одежу. Як виразно встає в пам'яті той день, коли Мазаріні нарум'янився востаннє і весь двір потім танцював з радості, почувши, що кардинал помер. А мати? Яка вона була прекрасна і владна! Пригадав, як мужньо вона трималась під час війни, що зламала могутність вельмож, і як, уже лежачи на смертному ложі, благала священиків не забруднити зав'язок її ченця святими дарами. Потім думки полинули до того часу, коли він став самостійним: ось він збив пиху своїй вельможній аристократії, добиваючись того, щоб бути не тільки деревом серед оточуючих рівних дерев, але лишитися самому, високо розкинувши гілля над усіма іншими, і своєю величезною тінню вкрити всю країну. Промайнули перед очима ті війни, що їх провадив він, видані ним закони; підписані договори. Під його правлінням Франція розширила свої кордони і на північ і на схід, а всередині спаялась, як моноліт, і в ній чувся тільки один голос, голос його, короля. Ось промайнув довгий ряд чарівних жіночих облич. Олімпія Манчілі, італійські очі якої вперше довели йому, що є сила, яка може правити навіть і королем; її сестра Марія Манчілі; його дружина зі своїм смуглявим личком, Генрієта Англійська, безжальна смерть якої вразила його серце жахом неминучого; Лавальєр, Монтеспань, Фонтанж. Одні померли, інші в монастирях. Ті, що вражали колись красою і витонченістю розпусти, тепер тільки розпусні. А що ж в результаті цього неспокійного бурхливого життя? Він переступив уже грань дозрілих років, втратив смак до втіх молодості; подагра, паморочення голови завжди нагадують йому, що існує інше царство, яким він не може вже сподіватися правити. І за весь цей довгий час він не здобув ні одного вірного друга ані в своїй сім'ї, ані серед придворних, ні, нарешті, в країні — нікогісінько, крім хіба тієї жінки, з якою він збирався одружитися в цю ніч. А яка вона терпляча, добра, які в неї високі думки! З нею він сподівався покрити справжньою славою всі гріхи безумного минулого Аби тільки приїхав архієпископ! Тоді він знатиме, що вона дійсно належить йому навіки.

Хтось постукав у двері. Людовік швидко скочив з місця, гадаючи, що то. мабуть, приїхав архієпископ. Увійшов камердинер і доповів, що Лувуа просить аудієнції у короля. Слідом за ним з'явився і сам міністр. В руці він тримав два шкуратяних мішки.

— Ваша величність, — промовив він, коли Бонтан вийшов, — сподіваюсь, я не перешкоджаю вам?

— Ні, ні; Лувуа. Сказати по щирості, мої думки стали докучливими, і я радий позбутися їх.

— У вашої величності можуть бути тільки приємні думки, — говорив Лувуа. — Але я приніс вам дещо, що зробить їх іще приємнішими.

— А! Що саме?

— Коли багато з наших молодих дворян вирушали до Німеччини та Угорщини, ви мудро зволили зауважити, що було б бажано переглядати листи, які вони посилають на батьківщину, а також бути в курсі новин, одержуваних ними від тутешніх придворних.

— Так.

— Ось ці листи; ті, що надійшли з-за кордону, тут в одному мішку, а в другому — ті, які треба відіслати. Віск розчинено в спирті, і таким чином листи розпечатані.

Король вийняв пачку конвертів і глянув на адреси.

— Дійсно, мені хотілося б прочитати правду в серцях цих людей, — зауважив він. — Тільки таким способом можу я довідатись про справжні думки улесливих передо мною придворних. Гадаю, — додав він, і підозріння нараз майнуло в очах короля, — що ви самі попереду не переглядали цих листів?

— О, я швидше умер би, ваша величність!

— Ви присягаєтесь?

— Так, надією на спасіння моєї душі.

— Гм! Я бачу