Вигнанці - Артур Конан Дойль
Де Катіна скочив на колоду і, користуючись приладдям Гріна, швидко визирнув у вікно.
— Мені незнайома ця місцевість, — сказав він, похитуючи головою, — але це, мабуть, один із тридцяти замків, що лежать на південь, за шість чи сім миль від Парижа. Кому він належить? Хто і з якою метою так поводиться з нами? Хотілося б роздивитись герб, щоб зрозуміти. Ах, он там, до речі, посеред вікна і є він. Тільки з моїм зором не розглянеш його здалеку. Певен, що у вас, Амос, зір далеко кращий, ніж у мене, і ви зможете розглядіти зображення на щиті.
— На чому?
— На мармуровій дошці в середньому вікні.
— Так, я добре бачу. Це щось подібне до трьох дурних індиків на бочці з патокою.
— Ну, та бочки, — це, може, башта. Вона є й на гербі у де Готвіль. Тільки це навряд чи їхній замок; та у них і немає маєтків у цій місцевості. Ні, аж ніяк не можу зрозуміти, де ми.
Де Катіна хотів уже спуститися додолу і для цього ухопився за другий прут у гратах. На його здивовання він лишився у нього в руках.
— Дивіться, Амос, дивіться! — крикнув він.
— А, ви помітили! Я зробив це сьогодні вночі.
— Чим? Ножем?
— Ні, ножем я нічого не міг зробити; та коли мені вдалося вийняти прут із ґрат, справа пішла швидше. Я вставлю цей прут на місце, а то хтось унизу помітить, що ми виламали його.
— А можна вийняти й інші?
— Зараз виймається тільки один, але вночі виламаємо й ті два. Ви можете вийняти цей прут і орудувати ним, а я працюватиму оцим. Дивіться, камінь м'який, і в ньому легко виколупати рівчачок, уздовж якого й витягнеться прут Буде надзвичайно дивно, якщо ми до ранку не втечемо.
— Ну, добре, припустимо, ми виліземо у двір; а куди ж далі йти?
— Не все зразу, друже. З такими міркуваннями можна застряти в Кеннебоку, бо не знаєш, як потім переправитися через Пенобскот. У всякому разі, в дворі легше дихати, ніж тут, і, якби нам тільки вдалося вилізти через вікно, ми обміркували б там і дальший план утечі.
За цілий день приятелі нічого не могли зробити, боячись, що їх застане на місці злочину тюремник або побачить хтось із двору. Ніхто в камеру не приходив. Вони доїли хліб і випили воду з апетитом людей, що часто не мають і цієї злиденної їжі. Ледве посутеніло, обидва заходились робити кілочки, продовбувати рівчачки у твердому камені й розхитувати прути. Ніч випала дощова, ударила сильна гроза, і при світлі блискавки вони могли бачити всі околиці; тінь від вікна з аркою закривала їх До півночі їм удалось, нарешті, вийняти один прут, другий тільки-но став піддаватись спільним зусиллям, коли це тихий шум ззаду примусив їх обернутись: серед камери стояв тюремник, роззявивши рота і здивовано дивлячись на роботу своїх арештантів.
Де Катіна перший помітив його і в одну мить кинувся на нього з залізним прутом у руці; при цьому нападі тюремник метнувся до дверей і тільки хотів зачинити їх, як кинутий Гріном уламок прута просвистів повз його. вуха й вилетів у коридор. Коли двері з грюкотом зачинились, приятелі подивилися один на одного. Гвардієць знизав плечима, американець свиснув.
— Не варт і продовжувати! — промовив де Катіна.
— Хіба не однаково, що робити. Коли б я шпурнув прут на дюйм нижче, здорово попало б йому. Ну, може, його з переляку грець поб'є або він собі зламає шию, прожогом збігаючи зі сходів. Мені тепер нічим робити, але варт іще трохи попоратись з вашим прутом — і все буде готово. Ага, ви казали правду, нас зацькують!
По замку пролунав гучний удар дзвона, почувся гомін і тупіт ніг Якісь хрипкі голоси віддавали накази, чути було, як бряжчали ключі, повертані в замках… Уся ця метушня, що раптом знялася серед нічної тиші, занадто ясно свідчила про тривогу. Амос Грін кинувся на солому, засунувши руки в кишені, а де Катіна понуро прихилився до стіни, дожидаючи того, що зараз з ними трапиться. Минуло, одначе, п'ять хвилин, і ще п'ять хвилин, — ніхто не приходив. Метушня у дворі тривала, але в коридорі, який вів до камери, було цілком тихо.
— Ну, я таки вийму цей прут, — промовив, нарешті, американець, встаючи й підходячи до вікна. — У всякому разі, довідаємось, що то в них за страшенна така метушня.
Кажучи це, він виліз на колоду і виглянув у вікно.
— Ось лізьте сюди! — збуджено гукнув він. — Тут діється щось інше, і люди занадто заклопотані, щоб думати про нас.
Де Катіна теж виліз на колоду, і обидва почали з цікавістю дивитися вниз у двір. Там у кожному кутку було розкладено по кострищу, а весь двір повен був людей з факелами в руках. Жовте світло від них то падало на похмурі сірі стіни так химерно, що найвищі башти здавались золотими на чорному фоні неба, то при подуві вітру, блимаючи, ледве освітлювало обличчя людей, які держали факели. Головні ворота були відчинені і карета, що, очевидно, тільки що в'їхала, стояла коло маленьких дверей якраз проти вікон полонених. Колеса й боки карети були забризкані грязюкою, а коні тремтіли, щулячи вуха, ніби вони зараз пробігли довгий шлях. Чоловік у капелюсі з пір'ям, загорнутий у дорожний плащ, вийшов з екіпажа і, обернувшись, став когось тягти. Недовга боротьба, крики, штурхан, і обидві постаті зникли в дверях. Коли двері зачинились, карета від'їхала, кострища й факели погасли. Головні ворота знов замкнули, і все поринуло в» тишу,
