Співробітник ЧК - Олександр Олександрович Лукін

Про телеграфіста нічого не відомо. Сестра, може, й знає, але мовчить, з сусідами не ділиться…

Олексій звелів Марусі чекати його ввечері і пішов до родичів телеграфіста.

Будинок у них був одноповерховий, з гранітним цоколем і критим ґанком. Позаду — яблуневий сад. У саду Олексій побачив огрядного чоловіка в пічній сорочці, випущеній поверх штанів, і в стоптаних пантофлях на босу ногу. Він обрізував садовими ножицями сухі гілки на обмазаних вапном яблунях. Більшу частину голови чоловіка займала лисина. Там, де-не було лисини, росло довге рідке волосся. Під сорочкою колихався живіт.

Очевидно, це був шурин телеграфіста.

Олексій кілька разів пройшовся туди й назад перед будинком, поки не помітив, що товстун почав занепокоєно скоса поглядати на нього. Тоді, перевальцем підійшовши до паркана, Олексій дістав кисет і заходився скручувати козячу ніжку.

Шурин Солових зрозумів його маневри. Від дерева до дерева він теж наблизився до паркана і зупинився за три кроки від Олексія, біля крайньої яблуні.

З хвилину обоє мовчали.

Першим заговорив товстун:

— Вам кого?..

Олексій обережно повернув голову і оглянув вулицю.

— Солових Владислав тут жив? — спитав він.

— Ну, тут, — відповів товстун, почекавши. — А вам навіщо?

— Ви часом не шурином йому доводитесь, Володимир… забув по батькові?

— Аполінарійович.

— Значить, ви? — Олексій заговорив приглушеною скоромовкою: — Уклін велів передати вам і сестрі Ванді. Сказати, щоб не побивалися, що живий… Надію має побачити особисто…

— Ага…

— Хай, каже, не турбуються. Скоро, мовляв, ще дам звістку.

— Та-ак…

— От і все.

— Зрозумі-іло…

Олексій чекав запитань. Їх не було. Товстун мовчав і дивився Олексієві просто в очі, марно клацаючи ножицями в повітрі.

— Коли що треба, я в штабі працюю… писарем, — сказав Олексій. — Спитати Михальова.

Він одірвався від паркана і пішов, не озираючись, але відчуваючи, що товстун дивиться йому вслід.

Олексій повернувся до штабу похмурий і сів переписувати якісь накази. Доводилося все обмірковувати заново. Невдача зламала такий простий і ясний план. Чому? В розмові з товстуном він поводився правильно і пішов теж вчасно: настирливість відразу ж видала б його. Може, шурин просто злякався, а після одумається і все-таки прийде дізнатись про долю свого нещасливого родича? Навряд. Видно, стріляний горобець, почув недобре. Ех, треба було не з ним розмовляти, а підстерегти Ванду, сестру: з жінками все-таки легше… Звичайно, дурна макітра заднім розумом тільки й сильна.

Так Олексій картав себе доти, поки від цього пустого заняття його не відірвав голос чергового по штабу:

— Михальов, на вихід! Приймай гостей: дамочка до тебе прийшла!

Писарі, радіючи нагоді відірватись од роботи і позубоскалити, загомоніли:

— Спритний хлопець! Йде коли хоче. За які заслуги!

«Ну, почекай же! — подумав Олексій, ідучи до виходу, — Сказано, дома чекати, зайвий раз людям очі не мозолити». Він вирішив, що прийшла Маруся.

Але біля виходу, замість Марусі, стояла висока, худа жінка з припухлим від недавніх сліз обличчям. Лише побачивши її опуклі водянисті очі і біле, немов кислотою травлене волосся, Олексій догадався: Ванда, уроджена Солових. У нього радісно забилося серце. Перебираючи бахрому хустки, жінка злякано дивилась на озброєних людей, що снували біля штабу.

Олексій пройшов повз неї і, злегка зачепивши ліктем, неголосно кинув:

— Ходімо…

Жінка здригнулася, стиснула бахрому в кулаці і пішла за ним.

Олексій звернув в один провулок, в другий, шукаючи найзатишнішого куточка. Знайшовши безлюдний тупичок, він зупинився і почекав жінку. Вона підійшла, дивлячись на нього з острахом, недовір'ям і надією.

Він раптом відчув усю складність свого завдання.

Солових був врангелівськнм шпигуном і справедливо повинен був попести кару. Така логіка великої боротьби, яку вони вели, і навіть тінь жалю до нього не тривожила Олексія. Але зараз перед Олексієм стояла жінка, для якої плюгавий олешківський телеграфіст був рідною людиною — братом. Страх за його долю пригнав її сюди, незважаючи на небезпеку. Чоловік, мабуть, не пускав… Плакала: он як опухло обличчя. І все-таки прийшла… Олексій згадав свою Катерину. Та, напевно, теж прибігла б, забувши про все на світі, щоб почути про нього звістку. І Глущенко не зміг би перешкодити. Де вона тепер?..

— Ви сестра Владислава? — спитав він.

Вона мовчки кивнула.

— Я з ним сидів у ЧК три дні…

— Він живий?

— Живий… Передавав уклін. Говорив, щоб не побивалися за ним.

Ці слова подіяли якраз протилежно. Жінка почала глибоко дихати, повіки її почервоніли.

— Ви не плачте, — півголосом сказав Олексій. — Може, ще обійдеться…

— За що… Його… схопили?

— Точно не скажу. Адже там не дуже розбалакаєшся. Тільки, здається, влип він ні за що. Але Владислав не втрачає надії. Сподівається вилізти і вам просив це передати, І ще говорив, нібито якийсь чоловік повинен вам повідомити про нього…

Це був пробний хід, але жінка піддалася на нього.

— Так, так, — сказала вона, — справді, заходив якийсь… Тільки ми не знали, вірити йому чи ні. Чоловік у мене такий підозріливий… Він і про вас погано подумав, ви вже пробачте, такий час…

Олексій великодушно махнув рукою:

— Пусте. Тепер до кожного треба з перевіркою… А коли він заходив, при білих?

— Ні, пізніше.

«Марков, — подумав Олексій, — кому ж іще?»