Співробітник ЧК - Олександр Олександрович Лукін

виступ своєї групи до того моменту, коли червоні почнуть форсувати Дніпро. В нього був сміливий план: у розпал воєнних дій несподівано розгромити штаб і залишити червоні війська без керівництва. В сараї Дунаєвої чекісти знайшли кілька ящиків з гвинтівками і ручними гранатами, а в одного з арештованих відібрали список членів організації. Почались арешти.

Революційний трибунал засідав майже безперервно.

У ці дні не можна було впізнати коменданта ЧК Сергія Нікішина. В наглухо застебнутій косоворотці, в насунутій на лоба кепці, він з'являвся на людях рідко, здригався, коли до нього звертались, відповідав невлад, дивився невидющими очима.

За ним тінню ходив Федя Фомін, спеціально приставлений Брокманом. Зустрівшись у коридорі з Олексієм, Федя пошепки повідомляв:

— Запити може людина! Психологічний розлад у нього… — І, зітхнувши якось по-дівочому, жалісливо додавав: — Звичайно, нелегко…

Частина III
ДІАНА З ОЛЕШОК
ПО СЛІДУ

В ніч на сьоме серпня заговорили гармати, а з світанком до лівого дніпровського берега ринула флотилія баркасів, шаланд і чорних покалічених пароплавчиків, вщерть заповнених військами. Над Дніпром схрестились невидимі траси снарядів, розпушилася шрапнель. І вітер поніс до берегів пороховий гар. Правобережна група Червоної Армії форсувала Дніпро.

До вечора білих вибили з Олешок і, розвиваючи наступ, рушили на Великі Копані, громлячи лівий фланг врангелівського генерала Драценка. В рух прийшов весь Каховський плацдарм. Херсон, відокремлений Дніпром від основного театру воєнних дій, опинився в тилу, але зате незмірно зросло значення Олешок, через які йшов потік військ і військових вантажів.

Крім всяких інших справ, чекістам тепер доводилося разом з особливим відділом працювати з полоненими, яких нагнали з-за Дніпра величезну кількість. Треба було відібрати тих, хто потрапив до білих по непорозумінню, кого мобілізували примусово, обдуривши чи залякавши. Потім з ними працювали агітатори.

За два дні до початку наступу Олексій з кінним загоном ЧОПу виїхав у сільські райони. В Крамова в найближчих селах була велика агентура. На її ліквідацію ЧК послало два загони. З другим вирушив Воронько.

Загоном, в який потрапив Олексій, командував Філімонов, донський козак, кремезний і весь мовби наспіх вирублений з мореного дуба. Він був винахідливий і невтомний, як машина.

Більше місяця загін вештався по селах і хуторах. Дехто з крамовців був уже попереджений і встиг утекти. Захопити вдалося дев'ятнадцять чоловік.

У кожного арештованого Олексій випитував про Маркова. Так, говорили вони, наїздив, привозив розпорядження від Крамова, довго не затримувався. Зовнішність описували точно. Знали його як Крученого. І тільки один заможний дячок з Снігурівки сказав:

— Прізвище у них інше було. Я їхнього батечка знав — сурйозна людина купецького звання, Михайло Степанович Марков. Кажуть, в чека шльопнули. Син весь у нього пішов. Він вам батечка не простить, я думаю. Закваска у нього люта, купецька.

— А де він зараз?

— Е-е, хто ж його знає! Він всю округу наскрізь вивчив, що тут, що за Дніпром, кожну стежечку, наче вовк якийсь. Бродить де-небудь. А може, з Врангелем пішов. Тільки не думаю…

— Чому?

Дячок хитро поморгав очима.

— Звір від барлога далеко не тікає. У нас різні власті бували: і Денікін, і Григор'єв-отаман, і ваші приходили, і чужинці хазяйнували, а ній усе тут, при будь-яких властях. То на світло, то в тінь, а щоб податися кудись — такого не було ні разу. В нього багато куточків навколо.

— Що за куточки?

— Оцього не знаю. Все з чуток.

— А які чутки?

— Базікають люди… Та ж чутка — що? Дим. Пролетіла й нема її.

— Що ж про нього зараз гомонять?

— Різне… Хіба все запам'ятаєш! Пам'ять уже не та…

Дячок почав плутати. Більше від нього нічого не можна було добитися.

Трохи пізніше затримали мірошника, який колись мав справу з Марковим-старшим. Від нього дізналися, що за деякими відомостями Марков-син переховується в Олешках або поблизу них.

Після всіх цих допитів в уяві Олексія Марков почав виростати в ще значнішу фігуру, ніж йому здавалося раніше. Було очевидно, що два роки і для Маркова не минули даремно. Він заматерів, перетворився на досвідченого, випробуваного ворога, який обрав цілком певну галузь діяльності: підпілля, шпигунство. При Крамові Марков здійснював найважчу роботу, зв'язану з постійною небезпекою, проте сам увесь час лишався в тіні. І Олексій не був схильний пояснювати це просто обережністю, вірніше, не тільки нею. «Скромність» Маркова була для нього свідченням того, що Марков — ворог по натхненню, упертий і послідовний, який не вибирає засобів і на все готовий…

Загін Філімонова повернувся в Херсон у вересні. На трьох возах везли арештованих, на четвертому — поранених бійців. Філімонов теж був поранений, але сісти на воза відмовився. В Херсоні його зняли з сідла і на руках віднесли у госпіталь.

Олексій так стомився, що, приїхавши, насилу зміг доповісти Величку. Додому він не пішов, а ліг у дежурці на лавці і як убитий проспав до наступного ранку. Прокинувшись, сходив у їдальню, потім піднявся в свою кімнату.

Воронько ще не приїздив. Їх кімнату зайняв Федя Фомін. Він допитував полонених. Насунута на брови кубанка, очевидно, повинна була надати його рум'яному обличчю суворого виразу. На столі в бойовій готовності лежав револьвер.

Троє полонених переступали з ноги на ногу біля дверей, чекаючи своєї черги, і з шанобливим переляком розглядали грізного чекіста; четвертий тупцювався перед столом. Це був непоказний чоловічок в англійській шинелі, яка висіла на ньому, наче на кілку.

Побачивши Олексія, Федя занепокоївся.

— Ага,