Амок - Янка Мавр
Але раптом застукотіла машина і… корабель пішов назад!
— Ах, прокляття! Вони зрозуміли, що ми від'їжджаємо, і дали задній хід, щоб перешкодити!
Почалося незвичайне змагання: хто переможе — машина чи вітер?
В цю мить застогнав капітан. Салул згадав, що поранений лежить без будь-якої допомоги, і сказав у трубу:
— Пришліть лікаря: вашому пораненому капітанові потрібна допомога.
Звідти не відповіли, але було чути, що там радяться. Нарешті ван-Хорк сказав:
— А яка гарантія, що це не провокація?
Салул підвів голову, глянув навколо і, побачивши лейтенанта, сказав йому:
— Ви погодитеся від свого імені запросити лікаря до вашого капітана?
Лейтенант так само обміркував становище, як і ван-Хорк. Треба було виграти якомога більше часу. Але не можна було й залишати без допомоги свого капітана, хоч, напевне, їх усіх ці розбійники потім можуть розстріляти.
— Добре, — відповів він.
— Тоді Салул сказав униз:
— Зараз лейтенант Бренд скаже вам те ж саме.
Лейтенанта підвели до рупора.
— Я, лейтенант Бренд, підтверджую, що нашому капітанові потрібна невідкладна допомога.
Ван-Хорк впізнав голос і погодився, але з умовою, що лікареві буде дозволено повернутися назад. На це охоче була дана згода, бо все одно вони всі були в руках переможців.
— А може, лейтенант накаже їм, щоб вони здалися? — ще додав Салул і приставив до голови Бренда револьвер.
Лейтенант зблід, але, зібравши всі сили, відповів глухим голосом:
— Робіть, що хочете, але на це я не можу піти: не маю права, поки капітан живий.
— Шкода, — сказав Салул, — так було б краще для вас самих. Ми б вас усіх відпустили на волю, а так загинете і ви, і вони.
— Хай буде, що буде! — відповів Бренд.
Домовилися, що люк трохи відчинять, щоб пропустити одну людину, і що з обох сторін будуть вжиті застережливі заходи.
Так і зробили. Коли люк був піднятий, зверху і знизу наїжились багнети й гвинтівки, а серед них з'явилась голова лікаря. Він боязко виліз нагору з своїми інструментами, а люк одразу ж знову щільно зачинився.
Лікар перев'язав капітана, потім оглянув інших поранених. З них були вже мертві один з повстанців і два з команди: один — голландець, другий — індонезієць.
Потім так само лікар повернувся назад.
А корабель тимчасом майже спинився. Він не міг так швидко йти заднім ходом, як звичайним, але вітер був ще слабкий. І поки що «Саардам» лише крутився на місці.
Нарешті, машина почала перемагати: корабель став трохи посуватись назад.
— Усі, усі паруси! — командував Салул.
Розправили кожний клаптик парусів, навіть просто через палубу натягнули брезент. Вітер подув сильніше — і корабель посунувся вперед. Потім знову назад. Полонені голландці з тривогою стежили за цією дивною боротьбою.
Довго не було ніякого результату. Але через деякий час виявилося, що перемагає машина.
— Ех, вітру б, вітру! — кричали малайці в розпачі і з нетерпінням, тоді як голландці дуже хотіли, щоб вітер зовсім стих.
— Згорнути паруси! — несподівано наказав Салул.
Усі так здивувалися, що ніхто навіть не поворухнувся, щоб виконати наказ.
— Що таке? Що це значить? — спитали його товариші.
— Згорнемо паруси, повернемо корабель, і хай собі вони везуть нас заднім ходом, — з посмішкою сказав Салул.
Тепер уже всі зрозуміли, в чому справа, і з веселими криками та жартами взялися за роботу.
Через кілька хвилин корабель ішов заднім ходом туди, куди бажали повстанці.
— Підняти паруси!
І до машини додалася ще сила вітру.
Салул задоволено потирав руки, його товариші сміялись і жартували. «Саардам» ішов так, що краще й не треба. Голландці на палубі в безсилій люті стискували кулаки.
Щоб зрозуміти, як можна було так обдурити команду, що була внизу, треба згадати, що вони там не могли бачити, куди йдуть, бо, по-перше, навколо було темно, а по-друге, ілюмінатори були дуже низько над водою.
Так ішли близько півгодини. Ось уже знову показався Кракатау, тільки з іншого боку.
Але там унизу, нарешті, зрозуміли, в чому справа, бо дуже вже швидко й рівно йшов «Саардам». І вони дали передній хід.
Знову почалося все спочатку. Та все ж таки було виграно миль десять.
Як би там не було, вся ця тяганина відібрала багато часу. До світанку лишалося тільки чотири години, а корабель все ще був у Зондській протоці, так би мовити, на людях.
Треба було так чи інакше кінчати.
Що ж відбувалося в цей час там, під палубою?
Мічман ван-Хорк був дуже задоволений. Усе йшло так, як вія хотів. Вони прововтузяться так усю ніч, а вдень їх помітять, сповістять куди треба, — і тоді прийде визволення. І всі знатимуть, що це він, мічман ван-Хорк, не здався і врятував корабель. Заспокоїлися й моряки. Всім здавалось, що інакше й не може бути, бо коли вони не мають змоги висунути голову нагору, то й ті також не посміють поткнутися вниз. Тільки боцман Гуз був невпевнений у цьому.
— Ні, — казав він, — такі справи сміхом не кінчаються. Все ще попереду.
