Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
А світ на початку двадцятого віку переполовинився. Кожен рвав щось собі. Побудувавши Велику Сибірську залізну дорогу, Росія мала намір утвердитися на Далекому Сході, зокрема в Кореї та Китаї. Але і Японії потрібен був Далекий Схід, вона рішуче вступила у війну, — після Цусіми Росія викинула білий прапор. І хоч Росія викинула білий прапор, але вона ніколи не мирилася з поразками. Може, саме на солдатських кістках Росія, Англія і Франція уклали сердечну угоду, іменувавши її Антантою та спрямувавши своє вістря проти створеного раніше Троїстого союзу, тобто — Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. Власне, чому Антанта проти Троїстого союзу, а не Троїстий союз проти Антанти? Хижаки шматували ще недошматовані краї і гострили зуби один на одного. Вони жерлися за пріоритет на морі, за Балкани і Туреччину, Африку — за кожен клапоть землі. Дещо зверхньо на них дивилися США. А може, вичікувально?
Галичину тим часом захлинула хвиля селянських страйків. Понад двадцять п’ять повітів, понад п’ятсот сіл, понад сто тисяч голодних і обездолених сказали: «Годі! Дайте нам наше! Ми люди, а не худоба!» І горіли панські маєтки, і схрестилися багнети з косами, і полилася кров. А Львів був неначе флагманом. І коли на Стрілецькій площі зібралися будівельні робітники, поліція відкрила вогонь — на бруківку впали жертви. Але живі сказали: «Хай живе свобода!» А потому були постріли студента Мирослава Січинського, котрий знищив намісника Галичини тирана Потоцького, і були шовіністичні кулі, що скосили молодого Адама Коцка, котрий підніс свій голос за український університет у Львові.
З трибуни Галицького крайового сейму і австрійського парламенту українські посли виголошували палкі промови — вони апелювали до конституції, вони говорили про свободу, про рівність, про убогість краю. Вони говорили обгрунтовано, в чисто парламентському дусі. Пафос цих промов був прямо пропорційним побоюванням промовців: вони вельми стрімко виголошували свої промови і… боялися революції. А після пострілів Сочинського мало не зомліли: стріляти в намісника краю? Боже мій, яка напасть! Хіба то по-християнськи? Хіба так можна? Для вирішення всіх проблем існує парламентська трибуна!
Вони просторікували одне, а історія розпорядилася по-своєму: почалась небувала досі світова війна, яка поглинула близько десяти мільйонів людських життів, перевершивши всі разом узяті війни за попередні сто років. А стосовно Галичини, то в чотирнадцятому році відбулась одна з найбільших світових битв — Галицька: з 23 серпня по 21 вересня з обох сторін майже п’ятсот тисяч полягло.
Позираючи зараз на Губернаторські вали, на похмурий Львів, намісник барон Гуйн не переймався долею Галичини — він ніколи, як і попередники, нею не переймався — його помисли були у Відні.
Відень, як і Львів, чекав — лише з острахом, напругою, пам’ятаючи, що сто років тому тут зібрався конгрес, котрий ніби підсумував війну коаліції європейських держав проти Наполеона. Сто років тому Австрія разом з Росією та Англією була на гребені епохи: на Віденському конгресі народи купувалися й продавалися, розділялися і з’єднувались… Сам імператор Росії Олександр прибув тоді, аби вершити долю Європи: Франція була позбавлена всіх завоювань, було відновлено кордони 1772 року, і запанувала Австрія, в складі якої залишилась Галичина та інші території, під її зверхністю був і Німецький союз, створений з німецьких держав і частково австрійських володінь. Англія одержала частину колоній, захоплених у Франції та Голландії, і острів Мальту. Розширилась територія Пруссії. Росії Конгрес віддав Царство Польське, залишивши приєднані раніше Бессарабію та Фінляндію, — відразу ж по укладенню акта постало створення Священного союзу — і Олександр Перший став жандармом Європи.
У пам’ять про ті часи височить під Лейпцігом пам’ятник Битви народів, найбільший пам’ятник в Європі,— величезна темного кольору зрізана піраміда; п’ятсот крутих східців ведуть на її верх, — у битві з Наполеоном тут загинули десятки тисяч людей.
Але це було колись, понад сто років тому, — тепер усе змінилося. Відень не судив інших, Відень чекав, коли судитимуть його. Навіть одинока вежа собору святого Стефана здавалась віденцям надто примітною — без неї, може, не так кололо б місто очі Антанті… Та ще, ніби у помсту за ту давню образу, Клемансо казав, що центральні держави — а отже, й Австрію! — треба карати за злочини. Подейкували, що французи були злі на Австро-Угорщину, оскільки та не виступила на їх боці під час франко-прусської війни, тим паче французький уряд просив укласти союз для спільного удару по Пруссії.
Суджень і розмов було багато. Відень жив тривогою, сифілісом і проститутками, голодом і каліками. Навіть пригасала в ці дні любов віденців до тих, ким завше хизувалися, — Моцарта, Бетховена, Штрауса. Цісар Карл міняв прем’єрів і міністрів, як Катерина Друга сукні, однак струпішілий мішок, у якому зібралися «любі народи», тріщав, розлазився, і не було таких ниток, якими б можна його зшити. Власне, все міркувалося так: Австрія, Угорщина, Польща і Чехословаччина виділяються в окремі держави; південнослов’янські області, об’єднавшись з Сербією, також творять окрему державу — Югославію; Трієнт, Трієст і Південний Тіроль відходять до Італії, частина Трансільванії, Банат і Буковина — до Румунії, Закарпатська Україна — до Чехословаччини…
Був жовтень 1918 року.
IIХто ти? Якби то знати! Власне, він знав, хто він, — Ярослав Грицан. Людина на землі цій розбурханій. Але зараз хотілося забуття. В голові перемішалися дні, ночі, роки, люди, події… Він лежав на тапчані, серед чотирьох стін, — лежав сам, як обрубок,
