Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

— Він справді не знає…

— То чого ти з ним панькаєшся?! Чи тебе треба вчити, що в таких випадках роблять?

Керк ледве вгамував роздратування проти цього пихатого «гончака». Те, що професор Глевіц перетворив Крайніченка на «зомбі-агента», генерал тримав за козирну карту, яку до часу не вважав за потрібне розкривати навіть перед своїм шефом.

— Ми так звикли мати справу з покидьками, що, коли трапляється міцна людина, нам не вистачає терпіння.

— На психологічні експерименти у нас немає часу.

— Ми вербуємо всіх підряд, а ця так звана агентура біжить в НКВС, як тільки ешелон минає кордон… Майор Крайніченко вартий того, щоб витратити на нього ще якийсь час. Ми відрізали йому шлях додому. Тепер лишилося добути архіви ніби завдяки його допомозі, і він довіку наш. Тим, що пропонує нам Гелен, ми не обійдемось. Нам час подбати про власну агентуру, нами виховану, професійно підготовлену… Зараз у твоїй приймальні чекають двоє. Один, пан Кислицький, тобі добре відомий. Він виступає репрезентантом емісара українських націоналістів, так званого закордонного представництва Української головної визвольної ради.

— А це що за рада? І навіщо вона нам? Адже ти знаєш, Аллен проти зв'язків з колабораціоністами, в тому числі й українськими. Вони скомпрометували себе співпрацею з нацистами. Сьогодні користі від них мало…

— Сьогодні, так… Але, думаючи про майбутнє, до них треба придивитись пильніше. Зважаючи на вплив, який вони мають в таборах Ді Пі, вони можуть знадобитися вже ближчим часом. Серед них трапляються вправні політикани. Переконуючи мене влаштувати зустріч з тобою, пан Кислицький сказав, що в самому націоналістичному середовищі виникла опозиція, група функціонерів, очолювана якимось Миколою Лебедем, виступила проти їхнього «вождя» Бандери, як украй скомпрометованої фігури. Правда, сам Лебедь теж в минулому агент абверу…

— Мені вже доводилось чути про цього Лебедя. Навіть бачився з його представником у Цюріху.

— Група Лебедя досить активна. Вони вже двічі зустрічалися з Ейзенхауером.

— Чого вони прагнуть?

— Думаю — грошей… Мюнхен став Меккою української націоналістичної еміграції. Вони голодні, як вовки, і готові до будь-якої роботи, аби урвати… В обробці цих контингентів наші англійські колеги вже мають неабиякі успіхи. Ось що пише один з підручних Бандери, — генерал вийняв з теки два невеличких папірці, одяг окуляри: — «ЗЧ ОУН підтримує співпрацю з відомими вам англійськими чинниками, отримує допомогу в навчанні, матеріально-технічному спорядженні й у формі такої помочі, яку може давати тільки сильна держава… В обмін за це ЗЧ ОУН повинна давати розвідницькі матеріали…»

— Лондон не гребує ніякими покидьками, — зло кинув Хемфрі.

— А це вже грипс самого Степана Бандери, яким озброїв мене пан Кислицький. «Американці вважають мене і членів проводу ЗЧ за антидемократів і надто безкомпромісних у політиці, за фашистів, натомість опозицію, її членів вважають за демократів і політично гнучких. Організація з своєю репутацією повинна заховатись у тінь, принишкнути».

— Відверто і досить цинічно…

— Однак насправді англійці випереджають нас. Вони вже користуються послугами націоналістів, які по своїх каналах отримують розвідувальні дані про глибинні райони СРСР, а ми удаємо благородство і чекаємо, поки Гелен принесе нам ці дані на блюдечку…

— Важко не погодитися… Доведеться як слід розібратися і, можливо, навіть спробувати переконати Аллена…

— Я певен, що саме так воно і буде, коли ми вислухаємо тих двох джентльменів.

Хемфрі підвівся, неквапом підійшов до каміна, взяв пляшку і довго дивився на згасаюче полум'я, потім, ніби прокинувшись, налив чарки.

— Давай ще по одній…

Керк підійшов до шефа, взяв свою чарку.

— Аллена неважко буде переконати, — сказав, опускаючись у фотель.

— Ти гадаєш? — Хемфрі звів на генерала бляклі очі.

— Скажи йому, що наші розвідшколи порожні, нам нема з кого готувати агентів для Росії, а бандерівці мають людей… — У них руки чешуться шкодити більшовикам.

— Маєш рацію. Минулого тижня вони обстріляли машину з представниками Радянської місії по репатріації.

— Де?

— Поблизу Нюрнберга. Та й про твою Баварію в ноті теж згадують.

— Ти сказав — «ноті»?

— Саме так. Росіяни надіслали Айку протест, офіційну ноту! Звинувачують у відсутності уваги до союзницьких обов'язків. Вимагають припинити терор по таборах Ді Пі, розправи з тими, хто хоче повернутися… Про тих, яких ви ховали в замку Торнау, теж згадують.

— І що Айк? Що він їм відповів?

— А що він може відповісти? Факти у них неспростовні. Певне, пообіцяє вжити заходів, припинити діяльність колабораціоністів у нашій зоні… Сьогодні, бодай про людське око, треба дотримуватися союзницьких зобов'язань. Та, зрештою, то вже турботи Айка, а нам з тобою треба думати про інше.

— З тією нотою у нас теж будуть немалі клопоти. Знаєш, я давно мрію закроїти таку операцію, щоб всі бачили, як ретельно ми виконуємо наші союзницькі угоди, і в той же час, щоб від нашої ревності такий антирадянський дух пішов по світу, від якого в носі у росіян свербітиме не один рік.

— Це тільки бажання чи, може, є конкретні плани?

— Дещо є… Правда, операція поки що бачиться в загальних рисах.

— В чому її суть? — шеф долив собі з пляшки, проте пити не поспішав. Він умів слухати, умів передчувати важливу думку.

Для Керка такі хвилини були приємними. Він добре знав ціну своїм ідеям. Потім, як завжди, Хемфрі видаватиме їх за свої, тому честолюбство його тішилось тільки у ці кілька хвилин, коли почував себе господарем думок свого шефа.

— Вона полягає в тому, — карбуючи кожне слово, почав Керк, — що нам пора прибирати до рук всі оці ОУН-АБН-УГВР, і прибирати по-справжньому. Треба допомогти їм друкувати антирадянську літературу… Ми ж зацікавлені, щоб Націоналістичні організації в нашій зоні працювали активніше,