Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
— Ні, — сказав Генрі. — Гроші наперед. Поки я не передумав! Я негайно перешлю їх… Моллі… У Дейтон-Біч. Наказ на двотижневу відпустку ви підписуєте зараз. Тепер матиму за що святкувати заручини!
— Ти мені подобаєшся, хлопчику, — сказав, підводячись, Керк. Він підійшов до сейфа, вийняв звідти дві пачки по п'ять тисяч доларів і простягнув їх Генрі. — Навряд чи сьогодні ти зможеш їх переслати…
— Зможу. В Аусзе пошта працює цілу добу.
— Капітане, сідайте до машинки, друкуйте наказ про відпустку.
— Я можу йти? — запитав Прічард, ховаючи банкноти до кишень куртки.
— Так, мій хлопчику… Тільки не затримуйся довго в Ільзи. Завтра тобі знадобляться сили.
Генрі посміхнувся, переможно блиснув очима на Федора і вийшов. Крайніченко все ще ніяк не міг збагнути, навіщо його сюди запросили. Торг, що тільки-но відбувся, справив гнітюче враження. З того, як світились очі Керка, було видно, що його віра у всемогутність долара утвердилась ще раз. Крайніченкові гірко було думати, що на нього хотіли вплинути прикладом Генрі Прічарда, бо це означало, що Керк за час спілкування з ним нічого не зрозумів і все починає спочатку.
Тим часом капітан Маккольм поклав перед генералом віддрукований на машинці текст наказу. Керк покрутив папірець і відклав набік.
— Ще буде час… Ви вільні, капітане. Завтра у нас важкий день, а ваші хлопці понабирались, мов чопи.
— Вас не було, мій генерале, і я дав людям трохи перепочити… Але вранці всі будуть у нормі!
Маккольм ревно клацнув закаблуками, приклав до берета два пальці й подався геть. Керк узяв з попільниці свою сигару. Відкинувшись на спинку крісла, стомлено промовив:
— Воїнство Христове… Бачите, майоре, з ким доводиться воювати.
— Війна закінчилась, — зауважив Федір.
— Помиляєтесь… — попихкуючи запашним димком, сказав Керк. — Війна тільки починається, адже мир це лише… нова форма війни… Коли замовкають гармати, це ще не означає, що війна скінчилася. Просто в цей час противники міняють зброю видиму, грімкотливу на тиху, таємну, однак не менш ефективну.
— Знайома філософія…
— Ні, майоре, це проста реальність. Доки у світі існуватимуть дві системи, підкреслимо — антагоністичні, вони воюватимуть. Таємно а чи явно — те вже не має значення. Поки існує світ, так було і так буде. Я прожив на світі набагато більше за вас і чогось іншого не бачив. Світ розділений на людей, що наказують, і на тих, що виконують накази. Я теж колись, як і ви, був ідеалістом, шукав отой третій вимір… Влада, гроші дають все те, що колись звалось нині забутим словом «щастя»! Саме поняття щастя ефемерне. Ніхто ще не визначив його реальні атрибути. Я знаю дуже багатих і зовсім нещасних людей, а траплялись і бідні, які намагались переконати мене в тому, що живуть щасливо. — Керк устав з крісла і кілька разів пройшовся, міряючи кроками килим, потім зупинився, навис над Федором всією вагою дебелого тіла. — До чорта філософію. Вона не допоможе ні вам, ні мені. Я скажу вам просто: майоре, я не випущу вас із своїх рук. Зрештою, це вже стало справою моєї професійної честі. Або я доб'юсь од вас того, чого бажаю, або подам у відставку і поїду на ранчо поливати помідори…
— А що? Непогана ідея… — цілком спокійно промовив Федір.
— Ви — фанатик! — Керк одійшов до вікна. — Але, може, це й на краще. В тюрмі ви озлились, затялися… Злість, ненависть сковують ваш мозок. Я покажу вам інше життя. Ви ще будете кепкувати зі свого фанатизму. А тепер до діла. Я хочу, щоб ви допомогли цьому хлопцеві, Прічарду. Він молодий, неврівноважений, може наробити дурниць. Він збирається до Аусзе, поїдьте з ним. Він вам вірить, поважає… А значить, послухає вашої поради. Не давайте йому пити…
— Він не п'є.
— То було раніше, а зараз, коли в кишені такі гроші, він може втратити розважливість…
Керк говорив ще якісь слова, але вони пролітали Федорові повз вуха. «Що це? Він посилає мене з Генрі в Аусзе? Туди, де Зепп? Невже все, що тут відбулося, тільки комедія, щоб знайти привід і вивести мене на слід… А за мною пустити нишпорок? Що робити? Погодитись чи…»
— Ні, генерале… З вашого дозволу я… Ваш наказ хай виконає хтось інший…
— Я не наказую, Теде. Я прошу… Адже Генрі вас шанує. Повірте, моє прохання щире… Мені не хочеться, щоб завтра, коли тут будуть нові скафандри, коли привезуть сюди компресори і все інше, раптом сталося так, що нікому буде спуститися під ту прокляту скелю. Генрі сказав правду, крім нього, у нашій команді нікому…
— А ви не боїтесь відпускати мене в Аусзе? А раптом я…
— Що ви?..
— Візьму і накиваю п'ятами.
Керк розреготався. Сміх його був ніби щирим.
— Куди ви подінетесь? Ідіть до Генрі і скажіть, що я дозволив вам трохи розвіятись.
— Це моя давня мрія, Теде: промчати з Моллі вулицями нашого Дайтон-Біч на власнім «плімут-фюрі», помахати рукою тим, хто заздрісними очима жертиме нас із-за парканів, а потім летіти і летіти на шаленій швидкості по твердому піску берегом океану, лякаючи альбатросів…
У цю мить Генрі Прічард був щасливим. Розвалькуватий «додж три чверті» скреготав і повискував балонами на крутих поворотах дороги, що спускалась повз озеро Грундл серпантином у долину, де вже запалював вогні курорт Бад-Аусзе. Федір змушений був визнати, що генерал Керк, зрештою, непоганий психолог. Принаймні Генрі Прічарда він вивчив добре. З вайлуватого хлопця той на очах перемінився на запального, відчайдушного гравця. За десять тисяч поставив на карту життя. Буває, що мрія, коли раптом лишається крок до її здійснення, п'янить дужче за міцне вино. «І все ж таки ви цинік,
