Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош
— Хіба що… — рушив Пинтя до неї, згадавши думку Фаралампаса, що на світі немає нічого згубнішого за жінку.
Дама зустріла його люб’язною посмішкою.
— Притомилися? — спитала вона. — На жаль, нікому принести вам свіжовичавленого гранатового соку, бо ж Зелений заєць, самі розумієте…
— О, не турбуйтеся, мамзелько, я сам знайду на кухні питво.
Він відчинив двері будинку, а її обличчя закам’яніло від несподіванки. Тільки-но парубійко зник у хатинці, як зелені зайчики, що паслися на галявині, наче розчинилися в повітрі. Пинтя з двома пістолями в руках тихенько підіймався східцями до свого покою. Він молився, аби жоден приступець не скрипнув під його ногою.
Але тут за спиною почулося голосне плескання. Він озирнувся і побачив Ґанджі-бабу.
— Ви порушуєте угоду про чесний поєдинок, — заскрипів зубами розбійник.
— Хіба? А мені здалося, що я вбила муху… — скривила посмішку газдиня, поправляючи на шиї намисто у вигляді золотих жуків, нанизаних на срібну нитку. — Нинішній рік на виноград буде благословенний, як ніколи! Винна мушка не винна, що вона — винна…
Але Пинті було не до жартів. Він навально розчахнув двері і побачив відчинене навстіж кругле віконечко й руки у зелених рукавичках, що чіплялися за нього із зовнішнього боку. Розбійник кинувся до невідомого, але той розтиснув долоні і тюхнувся на землю. Видно, невдало, бо скрикнув від болю.
— Це він! — гукнув розбійник, спробувавши й собі вискочити у віконечко, але не пролазив у нього своїми широкими плечами. Тоді кинувся стрімголов східцями, збиваючи зі шляху очамрілу Ґанджі-бабу. Коли отаман вибіг на ґанок, зелена постать утікача вже виднілася в глибині саду.
Пинтя кинувся бігти за Зеленим зайцем. Той накульгував на ногу і чомусь не обертався на тваринку. Розбійникові згадалася перша зустріч із Зеленим зайцем на Чорній полонині, яка також переросла в погоню. У погоню, невдалу для мисливця.
Розлючена пані, що спостерігала за цією гонитвою, від злоби кинула свій граційний капелюшок на землю. Видно, гра пішла не за її сценарієм.
Незабаром сад скінчився і вони помчали лукою. По високій траві було ще важче бігти. Якби вухатий обернувся на справжнього зайця, то розбійникові годі було б знайти його у буйнотрав’ї. Але той і далі мучився в зеленому незручному сюртуку.
— Стій! Бо стрілятиму! — крикнув через силу Пинтя.
Заєць перелякано озирнувся і наддав ходу. Тепер відстань між ними почала збільшуватись.
— Стріляйте, бо втече! — вереснув Фаралампас. Тайстра так гепала ним під час бігу, що голова в нього йшла обертом.
Пинтя хутко присів на одне коліно, взяв пістоль обома руками, прицілився і натиснув на гачок. Але замість пострілу почулося сухе клацання.
— Достобіса! Ми ж пістолі не перезарядили! — лайнувся отаман, якому гонитва вибила все з голови.
Заєць тим часом уже ледь виднівся за густим колоссям вівса, що колихалося від подмуху вітру. Тепер наздогнати його було неможливо.
— Незграбо! Ми знову його впустили! — пищав Фаралампас.
— А ти ж казав, Фаралампасе, що дурням щастить. Не такий, видно, я вже й дурило. Тепер ми бодай знаємо, де його шукати, — пожував розбійник колосок, пильно озираючи широкий вівсяний лан, побрижений зеленими хвильками.
Тим часом пані, що знову одягла капелюшок від палючого сонця, розгледівши, що Зелений заєць утік від переслідувача, з радощів у кріслі аж підскочила.
— Ех, зараз би нам Татоша! — зітхнув Пинтя. — Згори я швидко його б угледів!
Легінь присів на кротовину, міркуючи, що робити далі.
Дорогоцінний час утікав, як пес, що поцупив гусяче крильце. Заєць, либонь, сховався у чагарях на віддалених пагорбах. Бо більше ніщо не порушувало тутешню тишу. Ловити його у заростях не було сенсу, адже куций міг завжди прошмигнути повз них у високій траві. Останню спробу побороти невтішний жереб долі-ледащиці мисливець залишав на вечір, коли спаде безжальна спека. Та й, чесно кажучи, він уже заморився безцільно гасати цілий день у пошуках примари.
— Тут треба шукати інший спосіб! Думай, Пинтю, думай! — хмурив чоло отаман. — Ану, щурику, викладай усе, що тобі відомо про Зеленого зайця.
— Та ж ви все знаєте… Зелений заєць — перший помічник Ґанджі-баби.
— А на яку холеру він тоді здався Прунсликові?
— Ну як на яку? Той, хто вполює Зеленого зайця, стає його паном.
— Гм… — задумався Пинтя, але враз витяг Фаралампаса з торби і несподівано поцілував його в рожевий писочок.
— Боже-світе! Оце я й хотів від тебе почути! — заблищали у розбійника очі.
— Божевільний та й годі! — витирався лапками сліпий книгожер. — Церцерюк безталанний! Вороги завжди кажуть правду, друзі — ніколи!
Але отаман вже не звертав на нього уваги. Пинтя вкинув щура до тайстри і сягнистими кроками заквапився у бік гарного, густого кипарисового гаю, що здіймався на пагорбах позаду луки. Там він знайшов галявинку, захищену з усіх боків від стороннього ока. Присів на величенький камінь, порослий мохом, і почав витягати з-за череса картату хустку.
— Якщо їй можна порушувати правила, то чому мені — ні? — мурмотів він, розгортаючи хустинку. Він вийняв з неї невеличкий білий пушок і поклав собі на долоню — це було єдине, що лишилося в нього від повітрулі.
— Церцерушко! — покликав він тихенько з солодким хвилюванням. — Прилинь, мені конче потрібна твоя поміч!
Сонце вже хилилося до обрію, і доньки Ґанджі-баби ось-ось мали злітатися на вечерю. Саме на це й сподівався отаман. Як не тепер, то коли?
