Люди і тварини - Софія Парфанович

Івась мав зовсім іншу вдачу як його брат. Був спокійний і ласкавий. Їв з руки й давав себе ловити й дозволював гладити пишне мальоване пір’я.

Ходив нога в ногу з господарем. Усі казали, що це пес. Йшов з ним до лісу невідступно. Коли господар спинювався, Iвась находив собі спорохнявілого пенька й нишпорив в ньому добуваючи черв’яків. Помітивши, що господар відходить, зістрибував він з пенька і йшов за ним. Так і приходили разом до хати.

Йому, як і Грицькові, звичка коштувала життя. Приїхав на контролю надлісничий, німець. Біля ноги в нього пес, пойнтер. Івась, що відстав трохи від господаря — бігцем до нього. Пес стрибнув і вже держав птицю за шию. Уже прогриз її. Надлісничий похвалив пса, хоч по правді, як пойнтер не повинен був вбивати добичу, тільки витровити її. Фазана німець встромив у ловецьку торбу.

— То… то був мій фазан! — став казати Михайло.

— Що значить ваш? Не ви ж застрілили його. Врешті, мало фазанів у лісі? Застрільте собі, коли хочете!

Даремно було пояснювати цій чужій людині в чому справа. Нетерпляче звів плечима, покликав пса й став відходити в глиб лісу.

Так під кінець зими не стало двох братів — фазанів. Коли настала весна, сестри — фазанки найшли собі пари й відмандрували в ліс.

Уже не треба держати отвором вікна у лісничівці. Люди залишились самі між собою, а птахи заплатили життям за дружбу з ними.

Дмитро обмітав сніг з черевик, тупотів ногами й лаявся:

— Маю вже того досить! Дай мішок!

Лариса, його дружина, не відзивалася і не повернулась від печі, на якій готувала обід.

— Чуєш жінко? Принеси мішок!

— Я тебе прошу, може спробуй щось інше — несміло заговорила.

Але вона знала, що нічого не вдіє. Вона знала, що Дмитро зробить як вирішив від давна.

— Я пробував уже все, що хто радив. Тільки через тебе. І чим той кіт заслужив собі в тебе на стільки ласки? Сама бачиш і розумієш, що він шкідник і того я довше стерпіти не можу!

Рудько спав смачно на софці, та ще й на вишиваній, шовковій подушці. Звинений у пухнате піскового кольору колісце, ніс накрив розкішним хвостом.

— Ах, якби ж він завжди так спав, якби він завжди тут мав своє місце! — журилася Лариса. А то, дійсно, клопіт з тим автом. Вибрав собі котисько спання на верху, на буді авта. А від буди на боки нічого тільки задряпини від його кігтів.

— Бив я його. Гадав — раз, другий добре наб’ю і не лізтиме. А він тільки вилизався і знову своє. Мастив я авто смердючим та ще й клейким. Але й то не помогло. Щодня свіжо подерте. Вже й люди оглядаються за мною. Дай мішок!

Лариса припала до Рудька так наче б могла захистити його. Він прокинувся і одним оком, отим верхнім поглянув на господиню і його рожевий ротик запитав: Мр?

— Ой, Рудьку! — тільки застогнала Лариса.

Те, що відбулось далі, пішло дуже швидко. Дмитро вхопив кота за шкіру й не чекаючи на мішок, ані на жінчині сльози, вибіг з хати. Тільки почула, як стукнув баґажник. Там Дмитро кинув Рудька та ще й післав за ним погрози в роді: сиди, бо вб’ю, чи щось таке.

Авто бігло по дорогах, сніг падав і Рудько потовкався у своїй в’язниці й жалко плакав. Але ніхто не слухав його скарги.

Дмитро виїхав далеко на поля, між фарми, та ще й зміняв напрям — крутив, а сніг замітав дороги. Враз спинив віз, відчинив буду та й видобув з кута Рудька, що сховався поза скринькою з ремеслом. Мав тільки час нявкнути й плюнути й вже полетів у повітря.

Дмитро повернув віз і подався назад до міста. Час від часу поглядав тільки в дзеркало, що висіло над керівницею. Ні, дорога була порожня, нічого на ній не було.

— Богу дякувати, що я позбувся його! — з полегшею зідхнув. — Кіт він і гарний і розумний і ловкий, — але що з того? Авто пообдряпуване й ради собі з ним дати не годен.

… Славко — аж тепер прийшло на думку Дмитрові. Що скаже Славко, як прийде зі школи й не застане Рудька? Кіт же зустрічав хлопця завжди при дверях і Славко говорив до нього, беручи на руки.

… Славко… Щось наче муляло батька. Годі, годі! Так далі не може бути! — відганяв від себе думку про хлопця.

Вступив по дорозі до знайомого фармера, потім заїхав до міста й купив собі фарбу, щоб нею замастити сліди Рудькових кігтів.

Швидко був удома, запаркував авто й захопивши з ґаражу щітку до малювання — поглянув на ґанок. На ньому сидів Рудько! Він мився. Присів на хвості й всеціло зосередився на своїй праці. Наслинював то одну лапу то другу, водив нею поза вухо, на голову, карк і горішню частину спини, всюди там, де міг засягнути його рухливий язик і гнучка шия. Їзда в багажнику й дальші переживання побурхали й дуже забруднили його кожушок. Того Рудько ніяк не міг терпіти. Наводження ладу й чистоти на свою пишну шату всеціло полонило Рудька.

Дмитро аж скрикнув! Чи то хто видів?! А ти що тут робиш?

Хіба на крилах летів, що швидше від мене в хаті! Як ти найшов дорогу? Нечиста сила, не кіт!

Дмитро хрестився і