Маруся - Василь Миколайович Шкляр
Кибитки заїхали через браму до табору та стали так, що, коли до них почали підводити коней, з-під однієї і другої халабуди в різні боки витягли свої шиї по два кулемети. З-під обох напинал вистрибнуло кілька циганів у пом’ятих капелюхах з обвислими крисами, та замість звичного ковальського причандалля у їхніх руках були карабіни й навіть два «люйси».
— Нє двіґацца! — крикнув ще зовсім жовторотий циганчук, зодягнутий у коротку суконну кирею, розцяцьковану на грудях і рукавах. На голові в нього була старенька крисаня, в одній руці циганчук тримав револьвер, а в другій бомбу. — Брасай аружіє! Всєм аставацца на мєстах, іначє ми аткроєм аґонь із пушек! — репетував циганчук, наче він командував артилерійською батареєю.
Отетерілі никінці стояли й не дихали. Декому спершу здалося, що до них заїхав мандрівний циганський театр, й один рябий, як трясця, кирпань у білій баранячій шапці так і спитав:
— Ет што — брадячій цирк?
— Нєт, ето катафалк за табой прієхал! — сказав циганчук.
У його руці гримнув револьвер — і білий баран злетів із голови рябого. Він мимоволі помацав себе за макітру, дивуючись, що вона лишилася на в’язах.
— Каму било сказано — аружіє назємь?
Загупали об землю рушниці.
Це були ще ті цигани — окрім кулеметів, вони таки мали й ковальське знаряддя. Один пом’ятий капелюх з обвислими крисами побіг із молотком та зубилом до хлівчика, біля якого на колоді сидів Мирон.
Полонені, які тільки-но повернулися з робіт (а їх було тут ще близько сотні), цього разу виходили не дірою в колючому дроті, а через браму, біля якої замість стійчиків у червоних погонах стояв веселий вусатий циган і показував револьвером у бік лісу.
— Туди, хлопці, біжіть! Туди! — вигукував він. — Там вас жде проводир!
Мирон, як тільки почалася ця катавасія, здогадався, що отаман Зелений про них не забув. Вони, полонені, щодня сподівалися на визволення, але такого «циганського» зухвальства ніхто не очікував, стрільці були заскочені партизанською звагою так само, як і табірна охорона, тому спершу виходили за ворота невпевнено, оглядаючись, ніби теж думали, що це якась циркова омана.
— Та ворушіться ж, сонні ви мухи! — підганяв їх вусатий циган. — Чи мені замість револьвера взяти гарапника?
Тільки відійшовши далі від брами, полонені кидали ноги на плечі й бігли до лісу. За ними вставала курява, як з-під кінських копит.
Нетерплячий коваль наказав Миронові висадити ноги на колоду й так орудував важким молотком та зубилом, що з Миронових очей сипалися іскри, як із того заліза, по якому клепав коваленко. Металеві пута, підстрибуючи за кожним ударом, терлися об синьо-багряні пруги на ногах і, здавалося, діставали до кісток.
Нарешті коваль зняв заліззя, Мирон звівся на ноги, та, ступивши крок, похитнувся — він розучився не лише бігати, а й ходити по-людському. Коваль ухопив Мирона під руку (теж наче обценьками) і повів, як безпомічного каліку, до ближньої кибитки; тут підсадив його й сердито заштовхав у халабуду, де Мирон опинився поміж двох кулеметників у пом’ятих капелюхах з обвислими крисами.
Нахабний і вкрай зарозумілий циганчук у розцяцькованій киреї звернувся до никінців з прощальним словом:
— Аставайтєсь здарови і блаґодарю за вніманіє, ґаспада харошіє! — піднесено сказав він. — Я дарю вам жізнь. Но єслі кто-нібудь вздумаєт нас прєслєдовать, пєрєдайтє єму, что вон в том лєсочкє, куда ми сєйчас направімся, стоіт целая дівізія бандіта Зєльонаво. А тєпєрь разрєшітє аткланяцца.
Нахаба, помахавши бомбою, скочив у кибитку, і погонич ляснув по конях. Обидві халабуди, грузнучи колесами в піску, поколивали в бік лісу. З кибитки, яка їхала позаду, стриміла зелена шия «максима» — чорним холодним оком кулемет дивився на осиротілий дарницький табір, аж поки він не розтанув у сутінках ранньої осінньої ночі.
13
— Буде нам з тобою що згадати, еге? — сказав циганчук до Мирона, коли кибитка вже мчала польовою дорогою.
Обидві халабуди відразу за лісом повернули в бік Дніпра, а стрільці-нетяги подалися гусаком за провідниками в напрямку Трипілля.
— Буде, — сказав Мирон. — Бігме, буде.
Він ще там, на подвір’ї табору, коли соколине око налилося теплом, упізнав цього найкрасивішого та найзухвалішого в світі циганчука із синьо-сірими очима. Мирон давно задушив би його в обіймах, якби не «цигани», що сиділи з ними в халабуді — двоє при кулеметах, один за погонича, ще й четвертий, Миронів коваль, ускочив до їхнього екіпажу, наче це йому була не кибитка, а рукавичка, яка могла вмістити й кабана-іклана, і ведмедя-набредя.
У халабуді було зовсім темно, бо й надворі вже залягла густа темрява — ніде ні зірочки. Але ніч видалася на диво тиха й тепла. Восени це якраз буває тоді, коли низькі хмари закривають холодну безодню неба. Темна захмарена нічка була їм на руку — коваль сказав, що в Баришполі[45], за якихось десять верст відсіля, стоїть полк денікінської кінноти, яку можуть кинути їм навздогін.
Ніч годила ще й тим, що в кибитці ніхто не бачив, як зімкнулися дві руки, знайшовши в темряві одна одну.
Коваль ще раз пояснив їм, як вийти на хутір Вищенький і знайти діда Чепурного. На хуторі всього чотири хати, дідова стоїть крайня в садку, там тільки в нього побачите колодязного журавля з жолобом для худоби. Дідові треба сказати, що вони прийшли від отамана Чорного, шукають перевозу на правий берег. Хутір вони знайдуть швидко, тут він один стоїть між лугів на пригірку, через те навесні його не затоплює повінь. Звідси й назва — Вищенький. А стукати у вікно треба так: тук-тук, тук-тук-тук. Коваль постукав зігнутим пальцем об щиток кулемета, показуючи, як треба викликати діда Чепурного.
Кибитка зупинилася серед лугів.
— Злазьте, — сказав коваль. — Це все, що ми можемо для вас зробити. Наш берлин по воді не плаває.
Маруся, взявши торбу-їдунку, першою зіскочила з кибитки. За нею — Мирон. Ноги біля кісточок пекло вогнем, але він був упевнений, що тепер дійде хоч на край світу. Взяв у Марусі торбу й кинув на плече лямку.
— Ідіть отак прямо, — показав рукою коваль, — і нікуди не звертайте. За чверть години будете на хуторі.
— Спасибі! — сказала Маруся. — Передайте
