Маруся - Василь Миколайович Шкляр
— Ти давно була вдома? — спитав Степан.
— Сьогодні до вечора буду в Горбулеві. А тепер…
— Я знаю. Мусиш бігти.
— Так, мушу. Пробач.
— Може, візьмеш мене в загін капеланом? — раптом спитав Степан.
— Ти серйозно?
— А чого ж. Краще капеланом, ніж… так.
— Ти справді пішов би? — зраділа вона й відразу засоромилася своєї радості. — Ні, Степанцю. Ти в нас один зостався. У тебе має народитися щонайменше троє синів.
— Народяться, — сказав він. — Я зараз не можу покинути парафію. А коли зможу — знайду тебе сам.
Маруся стала навшпиньки, тричі поцілувала його, торкаючись щокою м’якої борідки.
— Не сердься, але до загону я тебе не візьму. Бувай!
— Я знайду тебе, — сказав він.
Маруся вийшла на паперть й озирнулася. Вона відчула, що Степан їй чогось не доказав. Лишилася якась недомовка.
І він спитав:
— У тебе в загоні є ще Матей?
— Який Матей?
— Матей Мазур. Із Пилиповичів. Той, що був у Дмитра.
— Ні, не бачила його давно, — сказала Маруся. — А що?
— Нічого. Я просто спитав. Нема — то й нема. Передай вітання татові й мамі.
Степан осінив її трьома складеними перстами.
Крізь пройму церковних дверей він бачив, як Маруся вискочила на коня й пустила його чвалом у бік млина.
Отець Степан носив на душі тяжкий камінь. Тайна сповіді не давала йому отверзти вуста. Він носив той тягар відтоді, як один чоловік зізнався на сповіді, хто вбив його рідного брата Дмитра Соколовського.
11
Усе, що є тайним, явним стає неминуче, тільки всьому потрібен свій час і місце. А те, що чоловік мовив на сповіді, то й поготів стане відомим, і священик тут ні до чого. Є такий-от закон на світі: якщо ти сказав щось один раз під найбільшим секретом, то неодмінно скажеш і вдруге. Така вона, тайна сповіді, якщо брати її поза церквою.
Даремно отець Степан мучився сумнівом, що він під загрозу ставить сестрине життя, не сказавши їй правди про вбивцю, хоч трохи й полегшало після того, як зробив їй прозорий натяк. Раптом що — сестра здогадається, звідки загроза.
Але так вийшло, що Маруся про все дізналася того ж дня.
Після домашньої купелі (мамо-мамо, ви навіть змили мені любистком коси), вона зодягла зелену шовкову сукню, ту, що в ній Лесик возив її до Радомишля і яка йому так подобалася, взула нові черевички з високим підйомом, наділа навіть золоті сережки й до вечері сіла такою панною, що не впізнати. Вона й раніше вміла причепуритися і показати себе, але відколи мати її не бачили, щось таки змінилося в дівчині — і не від того, що тепер вона мала друге ім’я, що була отаманшею і займалася не тим, чим повинна займатися дівчина. Щось з’явилося в ній жіночне, таке, чого не помітив за вечерею батько, дяк Покровсько-Миколаївської церкви й начальник штабу повстанської бригади імені Дмитра Соколовського, зате завважила й серцем відчула матуся, уроджена шляхтянка Ядвіга Квасніцька, — вона помітила це ще тоді, коли купала Сашуню у дерев’яних ночвах, купала, наче маленьку, як колись у дитинстві, й побачила, що доня її не така, як була ще зовсім недавно, — налилися груденята, набубнявіли черешеньки (звідки прийшло Ядвізі це слово — невже від Тимоша почула ще замолоду?), лоно стало тугим, губи повнішими, хоч тілом Сашуня схудла й витяглась. Але тіло — то тільки сота часточка від того, що може зчитати матуся з очей дочки, і Ядвіга Квасніцька побачила в тих синьо-сірих очах таке, про що боялася й думати.
Вона її нічого не питала, більше розпитував Тимофій, Ядвіга ж мовчки дивилася на дочку, дивилася, як вона з ножем і виделкою їсть свою улюблену ковмачку, загадковий смак якої схований у приправі, що її Ядвіга робила із кукурудзяних рилець — розтирала на порох сухі коси кукурудзяних качанів і додавала в підливу.
При світлі двох лойових свічок (з гасом тепер стало сутужно) Ядвіга милувалася аристократичними манерами дочки, хоч на її обличчі не було й тіні замилування. Її лице було як замерзла у брижах ріка. Але їй подобалося, як Сашуня їсть, як рівно тримає спину й голову, не горблячись над тарілкою, як делікатно п’є чай, і Ядвіга думала, що доня таки взяла щось і від неї, уродженої шляхтянки Ядвіги Квасніцької, хоча вона давно стала Явдохою. Так її перехрестив Тиміш, цей мандрівний дяк-гайдамака, котрий тридцять літ тому прибився в їхні краї з Чигиринщини (він казав, з Холодноярщини), примандрував на її голову, білобрисий, вії білі, борідка біла, не знати, чим він і спокусив її, відзіґорну шляхтянку Ядзю. Ну, вона знала, чим він її привернув, але ж того людям не скажеш, не поясниш, чому побігла за ним, як ногу вломила, і народила четверо синів та п’ять дочок (правда, Настуню побив родимець ще немовлям), але жодне з них не почуло в собі маминої крові, усі пішли в батька, вдалися у гайдамаку, що втік із Холодноярщини невідь від кого, тільки натякнув Ядвізі, що було там у них таємне товариство, за яке йому світила каторга, отож мовчок. Мовчок то й мовчок, але ж і дітей виховував так, що в Ядвіги часом мороз ішов по шкірі. Їм ще молоко на губах не обсохло, а слухали про козаків, про Байду, Хмеля, Трясила, Залізняка… Їм би казочку про курочку Рябу чи Котигорошка, а він, окаянний, бере «Кобзаря» і читає «Гайдамаків». Коли доходив до того місця, де Гонта ріже своїх синів, Ядвізі здавалося, що він, навіжений, зробить те саме, хоч вона ніколи не католичила їхніх дітей. Але в Тимоша лице робилося хижим, він схоплювався на ноги і, відклавши книжку та зводячи вгору кулаки, вигукував Шевченка уже по пам’яті:
Панове громадо! — звертався він до своїх дітей, які сиділи рядочком і лупали на нього переляканими очима.
Я присягав, брав свячений
Різать католика.
Тиміш показував п’ятірнею, як він брав свячений, і знов запитував у дітей:
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ви ляха не ріжете?..
І тут Ядвіга здригалася, почувши жалібний голосочок малого Миті. Дитина також уже знала ці рядки напам’ять.
Будем лізать, тату!
Тиміш-Гонта скажено заперечував:
Не будете! Не будете!
Будь проклята мати,
Та проклята католичка,
Що
