Маруся - Василь Миколайович Шкляр
Про найстрашнішого ворога Мирон ще не знав.
Він думав про свою бідолашну маму Марію, про батька та брата, яких уже не було на сім світі, лежали вони один на горі Маківці, а другий на горі Лисоні, а він, Мирон, живим повернувся з тієї війни, щоб відразу піти на іншу. То вже була війна за свою державу, у Станіславі, куди вони дісталися вантажним потягом, формувався український піхотний полк із вояків-поворотців. Хлопці з Коломиї, Золочева, Миколаєва, Городенки скорше скидалися на зодягнуті в лахміття скелети, вони виходили з вагонів під мокрий дрібний сніг напівбосі, у багатьох ноги були обмотані ганчір’ям, та, коли рушили вечірнім містом до касарні й хтось завів «Червону калину», Мирон побачив чудо людського воскресіння. Темні змучені обличчя враз проясніли, хлопці повищали зростом, їхні очі загорілися дивним блиском. Одні співали, другі молилися, треті крадькома витирали сльози…
Тоді в касарні він теж довго не міг заснути, наче попереду було щось незвичайне, незвідане, хоча очікувала його знов-таки війна, але війна за найдорожче, війна, яка закінчиться скоро, бо вони, ці ожилі скелети із Коломиї, Золочева, Миколаєва, Городенки, Стрия, були хворі Україною, і цю хворобу могли зцілити тільки власною кров’ю. Нехай ще трішечки почекають їх матері, сестри, дівчата, нехай вибачать їм цю загайку, зате вони, швидко здолавши ворога, повернуться до них із жаданою волею.
Після кількох тяжких боїв, коли переходили містечко Рудки, біля плебанії до сотника Станіміра підійшов священик із юнаком.
— Я є отець-декан Ярослав Ковальський, — сказав він. — Маю єдиного сина-гімназиста, але віддаю його вам. Най іде туди, де всі йдут.
— Як тебе кличуть? — спитав Станімір у хлопця з ніжним обличчям і тонкою, як у дівчини, шиєю.
— Титус, — трохи знітившись, сказав юнак.
— Титус? Скільки ж тобі років, Титусе?
— Шістнадцять.
— Отче, — сказав Станімір. — Ваш син ще замалий. Я не можу взяти його до війська, хоча ми й провадимо мобілізацію.
— Ваше військо є народним рушенням, — відказав отець Ковальський. — Тому ви не маєте права йому відмовити.
Станімір, вагаючись, посмикав себе за правого вуса. Хлопець стояв з готовим у дорогу наплічником.
— Прошу, заопікуйтеся моїм сином, пане команданте, — попросив отець Ковальський батьківським голосом.
— Ви покладаєте на мене непомірну відповідальність, отче, — сказав Станімір.
— Я розумію. Але на все воля Божа.
Вони пішли далі, отець Ковальський стояв серед шляху й дивився услід воякам і своєму єдиному синові, але Титус жодного разу не озирнувся.
Він загинув у травні під час панічного відвороту, коли армія Галлера повела генеральну офензиву[47] по всьому українсько-польському фронту. Проти їхнього куреня ішов озброєний до зубів познанський полк. Спершу ворог наступав трьома розстрільними, потім його лави злилися в суцільну хмару, від якої повіяло смертельним жахом; стрільці змушені були залишити окопи. Титус Ковальський зненацька підвівся на повен зріст і, тримаючи перед собою кріс із настромленим на нього багнетом, пішов уперед на ворога. «Назад!!!» — заволав Станімір, але Титус його вже не чув, він ішов, не озираючись, як тоді, коли вслід йому дивився батько, отець Ковальський. Куля влучила йому в серце, і Титус не встиг зрозуміти, що його вбито. Тоді вперед побіг Мирон — він чув, як кричав курінний, щоб завернути його назад, та єдине, що міг ще зробити Мирон для Титуса — це винести його тіло з поля смерті. Довкола так густо дзинчали й плескали кулі, що від них прилягла до землі трава.
Титус був зовсім легенький. Убитий стрілець завжди важчий за живого, а Титус був легкий, як пір’їна.
Його поховали над річкою Стрипою.
14
Їх було троє, вони стояли за кілька кроків від пригаслого багаття; двоє тримали напоготові карабіни, а в третього був куцопал[48], схожий на великого стародавнього пістоля.
— Руки до неба! Не шарпатися!
Вони зненацька підкралися в передранковій сутіні, і хоч Маруся почула їхні кроки й розбудила Мирона, шарпатися було запізно. Лишалося гріти надію, що це прийшли хлопці, яких Маруся шукала. Зодягнуті вони були як партизани — свита, куцина, сіряк, на головах мали смушкові шапки, — але тепер і партизани водилися різної масті: від правдивих вільних козаків до кримінальних та збольшевичених зграй.
Ці троє більше скидалися на своїх. Їхня команда «Руки до неба!» й сміхотливі чортики в очах підказували, що хлопці воюють хитро й весело.
Маруся підняла руки, заодно поправивши капелюх, за нею і Мирон звів «руки до неба».
— Хто такі та що ви робите в Гощі?[49] — запитав лісовик із великими, мов крила, вухами.
— Шпики! — відповів замість них той, що був з куцопалом.
Він підійшов до Мирона, розхристав на ньому свиту, обмацав з усіх боків і лишився розчарований — зброї у старшого «шпика» не було. Зате другий, ще зовсім зелений хлопчисько, сам відгорнув полу киреї, де був захований револьвер. Стромивши його у свою кишеню, лісовик все одно потягся обмацати хлопця, але той різко його відштовхнув.
— Ти куди зі своїми граблями?
Маруся зняла капелюх. Лісовики викотили великі, як курячі яйця, очі.
— Дівка-а-а-а? — вухатий збив шапку на потилицю, і його крилоподібні вуха ворухнулися, як у коня. — Бісова мазниця!
— Я ж казав, що вони шпики!
— Да-а-а-а!.. — зрадів чогось вухань. — Да-а-а-а… Ану потруси їхню шаньку! — показав він на Марусину торбу-їдунку.
— Ми такі шпигуни, як і ви, — сказала Маруся. — Хіба не видно?
— Видно! — озвався третій лісовик, який досі мовчав. — Видно, що ви замасковані нюхачі й вас треба розстрілять.
— Встигнете, — сказала Маруся. — Але ми шукаємо вашого отамана та просимо спершу відвести нас до нього.
Прохання було ризиковане тим, що Маруся не знала, кому ці лісовики підлягають, а закон у всіх повстанців був один: якщо чужий зайшов до їхнього схову, тоді або його розлучали з душею, або переносили в інше
