Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько

— Ти ж, друже, міцно тримай кудлатого за ошийник, — турботливо радив. — Хай боги тебе оберігають у дорозі. Коли простягнеш руки, щоб зняти шапку, то будь особливо обережний — не наштрикнися на шпиль, бо залишишся на ньому. Ніхто тебе з нього не зніме. Так і висітимеш…

– І не озирайся, мов приблудний пес. Не дивися вправо, вліво. Тримай у голові одне: зняти шапку і гала-драла, — повчав Мадій.

— Мишуню, не забувай, що шапка не з повсті, не легка. Щоб, бува, не випустив з рук. Тоді вважай — пропала, — лагідно наставляв Кувікало, чим сильно здивував Мишка.

А кульгавий радник Скіла нічого не сказав. Він просто притис його голову до своїх грудей.

— Друже, чи не бачиш уже тої Гори? — вкотре спитав Скіл.

— Ні, не бачу.

— Щось довго її немає. Можливо, сьогодні не підніметься з морського дна. Або, чого доброго, — помандрує до іншого берега, — доносилися схвильовані голоси.

Із-за хмари виглянув мідноголовий супутник Землі, слідом вистрибнули ніжно-рожеві зорі. Голова нічного владики хитнулася, роздула щоки й дмухнула. Чорним плесом пробігла золота доріжка. На небесах заграла прекрасна мелодія. Зорі почервони й заспівали. Золота доріжка, що хвилювалася, із золотої перетворилася на діамантову. Її віддалений, піднятий над морем кінець, плавно кочував у небо. Зорі співали в повній злагоді з нічною тишею, в гармонії з музичним супроводом небес.

Мишко ніколи не чув такого прекрасного співу, як оце зараз. Усіма членами він переживав урочисті, прекрасні хвилини. Йому стало так гарно, що хотів усіх, хто стояв ось тут, коло нього, і чекав на його подвиг, перецілувати, кожному сказати добре, лагідне слово. Навіть Гундзі, Неандертальцю, Кувікалу, які його штурхали й ображали. Чомусь згадав маму. Матуся завжди переймалася його здоров’ям. Примусила його, упертюха, ковтнути чудодійну пігулку. Також дала дві пігулки йому в дорогу. Пігулками він врятував близнят. Згадав татка, котрий читав йому, маленькому, казки, легенди та оповідання про давно минулі часи. Сльози вдячності навернулися хлопчикові на очі.

Крізь сльози він примітив у кінці місячної доріжки осяйні контури. Швидко протер очі й уважно придивився. Із моря піднялась її величність Скляна Гора.

Мишко озирнувся. Вояки перемовлялися про щось своє, приземлене, незначне. Вони не бачили Скляної Гори. Так само не чули симфонії небес і божественного співу, що линули згори, з неба. Та чи слід їм казати про Скляну Гору? Адже кочівники знімуть страшенний галас. Гармонія, що панує в природі, також злагода на небі та землі враз зникнуть.

Непомітно для скіфів Мишко намацав ошийник на Вовкові. Плавно звів ногу і перекинув її через кошлату спину. Вибрав зручне положення. Ліг на теплу шерсть, переплів ноги під вовчим черевом і завмер. Він чутливо вслухався у стукіт реактивного серця, що набирало потрібних для злету обертів.

Вояки від несподіванки разом скрикнули: «Злетіли?!».

Небесні пілоти сміливо торували шлях. Мишко все ще перебував у полоні божественної радості і блаженства. Він підозрював, що і Вовк у полоні блаженства. Бо летів плавно і рівно, без різких поворотів. Навіть не провалювався, коли перепочивав, у повітряні ями. Вуха його перемістилися на спину. Довгий ніс, як мушку гвинтівки, незмінно тримав на найвищій точці Гори.

Сама ж вона відкривалося все чіткіше. Хлопчик про себе відмітив, що підошва Гори широченна. Її стіни стрімко підносяться вгору. При цьому плавно звужуються й закінчуються тонким шпилем. Через це Скляна Гора виглядала величавою, навіть вишуканою.

Переповнений рішучості й відповідальності, хлопчик сильніше обійняв Вовка. Реактивне серце звіра перемкнулося, працювало на частіших обертах. Тепер вони летіли майже вертикально — уперто набирали висоти. У самій же Горі, в її середині, він нічого й нікого не помітив. Зате вирізнив на вершечку чорну цяточку. «Шапка Арпоксая», — захоплено думав. І тут же наказав собі: «Я маю шапку зняти. Я повинен її зняти. Ніхто крім мене її не зніме, не допоможе скіфам.»

Хлопчик затремтів од радісного відкриття — на шапці Арпоксая кріпився тризуб. Він сяяв, бо відбивав жовте місячне світло. Мишко дійшов висновку, що Гора нагадує церкву. Відкриття його не здивувало. Він знав, що у Горі живуть святоші. Форма їхнього помешкання, звичайно, свідчила: «Тут витає і живе святий дух».

Мишко простяг руку і подався вперед, щоб на лету зірвати шапку. Він тремтів і умлівав від радісного збудження. Ось-ось його пальці обпече холодне залізо. Нарешті, він здійснить заповітну мрію скіфів.

Серце Мишка напружилося. Довгоочікувана мить настала — він торкнувся шапки.

Раптом вгорі зі страшним звуком щось клацнуло. Хлопчик підвів голову — і закляк. Над ним палахкотіли страшні вирла і довгі та рідкі, як у верблюда, зуби. Широченні щелепи знову зійшлися, видаючи пронизливий, до зубного щему ляскіт. З вирл, мов із кулемета, сипонули сині тріскотливі кулі.

Рука дитини, що дотяглася до шапки Арпоксая, відсахнулася.

Тієї ж миті зорі обірвали ангельську пісню. Вони зблідли і одна за одною провалювалися в чорну безодню. Прекрасна симфонія, що линула із-під небес, стихла. Мідна голова нічного владики злякано хитнулася. Натягла на себе ажурну хмарину і під нею принишкла.

Через усеньке небо, від краю до краю, звивалася тінь потворного темного тіла. «Це Ламія. Жорстока Ламія. Ламія, яка ревно охороняє в могилах скарби», — шпигонула хлопчика догадка.

Тим часом роззявлені щелепи тяглися до нього. Ламія прагла розправитися зі сміливцем, що зазіхнув на скарб пращурів. Прагла схопити його, пережувати й проковтнути.

Хлопчик обмотав голову вовчою шерстю і завмер під нею. Він так злякався, що не второпав страшнішого за Ламію: вовче серце стихло і не клекотало.

Вони падали в чорну безодню.

— Хлопче, що за жарти, — гримів Скіл. — Не попередив нас, нічого не сказав. Взяв і змився. Нас за дурнів маєш? Може, тебе, як пса, тримати на повідку?