Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
Від дубової кованої хвіртки він мав ключа. Взяв у воротаря. Там було їх два на стіні. Чи забув на кілочку біля своєї скрині воротар, коли від’їздив з паном на лови, чи, може, лишив навмисне, щоб не згубити. Після того, коли він ледь не витрусив душу з Тимка за те, що той жартома облапав татарочку, воротар, певно, був переконаний, що нічого не посміє Тимко взяти. Хоч так усі знали, що Тимко ніколи нічого не робить без дозволу. А зараз Тимко взяв ключа, відчинив хвіртку і спокійно, не звертаючи ні на що уваги, пішов собі на кухню. Зразу ж роздмухав міхом полум’я і поставив мідного казана, щоб в окропі розпарити мак. Поки вода закипала, вийшов на подвір’я набрати холодної води. Почув голоси в мовниці. Проходячи повз віконця-заволоки чув голоси й не чув. А тепер, вертаючись із зимника з глеком меду, почув їх виразно. Навшпиньках, обережно з того боку підійшов до мовниці, де лежали дрова. Так щоб на випадок, коли хтось тут застане, можна було зробити вигляд, ніби він набирає дров або шукає смолистого поліна на щепи, на запал. Ставши до гори рубаних поліняк, почув зовсім поруч голоси: жіночий і чоловічий. Говорили вони про таке, що в нього всередині все похололо і серце наче хто залізними пазурами притис. Навіть не став спочатку зазирати у шпаринку віконця, боючись їх налякати! Бо розмова велася така, що, якби взнали, що він підслуховує, йому більше ряст не топтати! Він упізнав Климентасів голос і тієї хвойди.
— Ну скільки можна нам отако критися? Я тої хвилини, коли ти мене візьмеш, чекаю днями! Ти приходиш, і я хоч у калюжі з тобою згодна лягати… Ти ж знаєш, як я тебе кохаю! Але ж не можу весь час критися. І тобі набридло витримувати його старече варнякання… Геть уже, дурний пень, забув, як замолоду гуляв?.. «Притишся… не грай у кості, в цю, як її? — італійську гру, у карти… Не водися з черню… з простолюдинами… з бидлом…» — кривила вона Лицаря, і так вдало, що здавалось, ніби то не жінка говорить, а похмурий, прискіпливий чоловік. — А коли тобі хочеться, хоч при мені будь з ким злягайся! Тільки мене від себе не проганяй! Я тобі сама приведу, кого ти захочеш! Щоб знав: я тобі не тільки полюбовниця, я тобі більше товариш, ніж би який друг-хлопець!.. Знаєш, яку я тобі скажу зараз таємницю?.. Ти оце крутишся, крутишся, а я вже розвідала, як він все перебрав потихеньку у твоєї матері. Бо вона нездала, бо вона баба, що не знається, не розуміється… А він прибрав до своїх лабет і луки, і два гаї з бортями. Хіба ж я цього не знаю?.. Твої сестри, вони мені байдужі, але ж то твої сестри… Якщо так і далі будете господарювати, він все геть обдере… Твої сестри за простолюдинів повиходять заміж, за жебраків… За якого-небудь переписувача книжок. Як отой Ярчук! Носить, голодранець, у золочених піхвах дамаського чингала, а сам у личаках шкрьобає до першого снігу! За такого, може, твоя мати видасть дівчат? Ви лишитесь без битого шеляга! Він усе загребе! А ти терпиш… Такий вродливий, такий молодий, дужий…
— А що я маю робити?! Коли у нього вся сила… І потім, як я проти нього голос здійму?! Він же мене від узилища врятував, як та веремія сталася… Він попросив і своїх друзів, щоб мене в Черкасах прийняли, притулок дали…
— І ти віриш? А може, йому треба було подалі тебе від матері відіслати? І на ваші борті руку накласти?.. Твоїй матері сказав, що за твою свободу дав шалені гроші, тож нехай вона відшкодує йому збитки цими бортями… Якби ти став володарем садиби, то я була б весь час поруч… І, крім того, я знаю, де сховані скарби… Лицар мені одного разу, коли був п’яний, а ще я йому тертого зілля з мушкою всипала, коли геть учадів, розчулився і став базікати, як той наш Йонас. Все мені виклав. Я його так обкрутила своїми пестощами, що він не знав, яку мені радість зробити. Та й виклав, де скарби його сховані. Оті скарби — німецьке срібло, що він при Грюнвальді захопив. От яка в нього таємниця! Ти думаєш, чого він так поспішав до Києва? Адже всі ляхи та литва поперли услід за крижаками, щоб їхній чортів Мальборк захопити. Він того квапився, щоб швидше ті гроші сховати. А всім у вічі виставляв віз із німецькими смолоскипами: оце бачите, як не поталанило, — може, ці смолоскипи згодяться, щоб свиней смалити… У нього знаєш скільки срібла?! Знаєш, що у нього сімдесят кіп грошів? Справжніх празьких грошів. Ти колись бачив за один раз таку гору срібла?!! А де ті скарби, я знаю… Я гадаю, що у схові не тільки карбована монета… Не може бути, щоб там не було золота… Тільки якого?!! Я знаю місце. Він мені потім назвав його… Я тільки тоді зрозуміла, коли виклав мені під п’яну руку. Але, поки він живий, ми туди не поїдемо, бо у нього скрізь є свої люди, які все докажуть йому, а від нього не сховаєшся. Я все думала, думала, як його покинути, як від нього втекти… І все виходить — що від нього можна звільнитись, тільки як він перестане дихати… А поки що є один спосіб підступитись — і добре' знаєш — риболовля!.. Як ото куди на риболовлю поїде, то обов’язково надереться, як вовк глею… Чомусь найбільше йому подобається на Корчуватому…
— Ну про це я сам знаю! — перебив Климентас.
— От і добре, якщо знаєш… Давай його якось підмани, щоб забаглося на Корчувате…
Тут вони зашепотіли, захихикали, заприскали від сміху, і пішло звичайне при всякому перелюбові камешіння, придихання та стогони.
А після всього льопали босими ногами по мокрих дошках, хлюпали водою. Зашипіла вода на каменях, і густа, духмяна пара попливла із віконця заволоки, біля якого
