Приватне доручення - Григорій Соломонович Глазов
— А ви, товаришу, впевнені. Ви не обізвалися?
— Я так же впевнений в цьому, як і в тому, що моє справжнє прізвище не Шпак, і що я вам, на жаль, не товариш.
— Давайте відверто домовимося, якщо ви вже самі вирішили, що ми з вами не товариші, називайте мене громадянином. Моє звання — підполковник.
— Добре, — згодився той, ховаючи під стіл свої потріскані руки. — Тільки, громадянине підполковнику, краще вам покликати когось. Самі ви всього не запишете. Я буду говорити багато.
Ігор подзвонив у секретаріат Управління і викликав стенографістку. Чекаючи на неї, він ще раз подивився на крупне вольове обличчя маляра і запитав:
— А не могли ви все ж помилитись? Може, це не був «Вітер»?
Шпак звів ліву брову, і Карпенко помітив у великому карому оці прихований гнів.
— Якби я був сліпий і минуло ще сто років, я і тоді б упізнав його. Навіть по подиху. — Маляр судорожно сплів пальці, захрустів ними, схилився, підсуваючись до столу, і збоку подивився на Карпенка.
Постукавши, зайшла молоденька стенографістка і скромно сіла за маленький столик, де розклала кілька заструганих олівців і купку лінійованого паперу.
— Ще років п'ять-шість тому, — почав Шпак, — я не прийшов би сюди. Зустрівши «Вітра», я через півгодини подзвонив би вам, щоб сказати, де лежить труп цієї собаки. Ви запитуєте, чи знав я «Вітра»? Ім'я, яким нарекли його під час хрещення, справді не знаю, як, мабуть, не знали й багато центральних «провідників». Керівництво командуючого військовою групою «Карпати» генерал-хорунжого «Вітра» звало Павлом Онацьким. Але це була брехня. Адже ми, прошу вас, знали майже все військове начальство ОУН, а про такого не чули. З'явився він у сорок четвертому році в нас — начебто прийшов з шпиталю. Прислали на місце забитого «Січового». Був я у нього найближчим помічником. Прізвище моє не Шпак, а Когут. Любомир Когут. Оунівська кличка «Гетьман». Нам без попа давали різні клички, як собакам. Батько мій мав поле. На шм хоч жито сій, хоч сльози: однією ногою станеш, Другу вже нікуди поставити. — Когут замовк і поліз в кишеню за сірниками. Карпенко подав йому коробочку. Той взяв і швидко припалив сигарету, глибоко затягнувся і через широкі ніздрі випустив дим. Нижня повіка у нього затіпалася, а під червоною шкірою на щоках заворушилися жовна. Він продовжував:
— Все життя батько мріяв розбагатіли. В 1931 році йому поталанило: вуйко мій, старший брат батька, пішов з возом під лід. Лишилася по ньому хата і небагато в хаті. Ось який цей талан був. Все ж ми купили другу корову, коня, а мене послали в приватну гімназію. В «пани» віддали. Тяжка це була наука — на пана вчитися. Навіть вилаятись по-українському не можна було. Все по-польському. Скільки злоби в душі зібралося! А куди і діти? Шукали ми правди, слухали, як пана-бога, всіх, хто за самостійну Україну розпинався. Так, прошу вас, навертали нас до нової віри. Вступив і я в 1938 році в ОУН. А в 1939 році прийшла Червона Армія. Не встигли ми розібратися, де полин, а де жито, як попалася війна. Керівництво ОУН гасло кинуло: на боротьбу з німцем-загарбником, за вільну Україну. Але гасло-то проголосило, а в бій нас не поспішає вести. То формували курені, то на зручну хвилину чекали, А народ в лісах кипіти став: німці палили й грабували села наші, а ми відсиджуємося. Нарешті, кілька загонів послали в бій проти селян-поляків. Лили очищати» — називалося. — Когут сумно посміхнувся і подивився Карпенкові у вічі, немов перевіряючи: вірить той йому, чи ні, і чи варт розповідати байдужій людині про те, що, як мозоль на серці, пече вже кілька років. Але в очах Ігоря він помітив теплу, принадну увагу. Вона швидше стосувалася не самої людини, яка розповідала, а тих простих обдурених людей, про яких йшла мова. Але Когут цього не зрозумів. Погасивши червоним потрісканим пальцем недокурок, він знову заговорив: — В той час я командував «чотою» — взводом, Якось дійшла чутка, що в ближньому селі есесівці народ в Німеччину забирають. Зібрав я кращих хлопців і туди. Охорону перебив, а людей — по хатах. Повертаюся в курінь героєм, а мене вже наказом до розстрілу призначили. Так, прошу вас, і написали: «за порушення військової дисципліни і непотрібне кровопролиття»… Але не розстріляли: зважаючи на молоді мої роки та минулі заслуги, помилували. Тільки розжалували в рядові та протримали місяць в витопленому схроні.
Карпенко, слухаючи розповідь чорноволосої людини з міцними червоними руками, обвітреним обличчям, думав, якою була б їхня зустріч десять років тому? В якомусь лісовому урочищі його Когут або він Когута сіконув би з автомата й розмові кінець! Що ж привело його сюди? Розуміння безнадійності боротьби, якій він віддай багато років, чи бажання просто виторгувати оцією явкою з повинною спокійне життя в майбутньому? Чому він прийшов саме сьогодні, а не рік, два, три тому? Когут викладає лише факти. Мова його спокійна, наче він читає вголос книжку. Він пригадує день за днем, рік за роком своє життя, він ще не знає його до кінця, бо притком сюди, до оцього молодого підполковника, як злочинець. Він пригадує про те, що в 1944 році, коли Радянська Армія погнала німців з Західної України, керівництво ОУН наказало почати жорстоку війну проти… Совєтів. На той час він уже був курінним.
— Командував я пробивним куренем — по- вашому, ударним батальйоном. І от прибув новий командуючий — Павло Онацький — «Вітер». В перший же день він зібрав всіх курінних І сказав, що з поляками німці покінчили, тетер з божою поміччю ми повинні очистити галицьку землю від усіх, кого запрошували і хто сам прийшов. «Москалів, — говорить, — гнати треба». Він умів добре плести байки, пся крев!
До різдва повернувся з російської армії мій старший брат Стефко. Пішов він з вами в сорок першому. Повернувся без руки, дослужився до офіцера. Що за людина була! Я до нього ще з дитинства, наче до тата, серцем приріс. Надійного розуму людина. Стали мені передавати, що Степан народ проти нас гуртує, відмовляє продукти і фураж нам давати. Не вірив я. Одного разу викликав мене «Вітер» і каже: «Ти хоробра й заслужена у нас людина, а брат твій поводить себе негоже. Піди до нього, поговори з ним. Скажи, що нам зараз
