Приватне доручення - Григорій Соломонович Глазов

— В нашій роботі все можливе. Хоча зараз це вже не мав значення.

Більше він нічого говорити не став. Заарештованого вивели.

Ігор сів проглядати списки громадян, які зупинилися в готелях, що їх щойно приніс капітан Лосько, і дані міліції про всіх тимчасово прописаних або навіть деяких непрописаних осіб, що проживали на приватних квартирах. Його цікавили мужчини віком від 30 до 50 років, що прибули до міста дев'ятого липня.

Як не намагався Карпенко звузити коло, все ж список був безнадійно довгим, і підполковник готовий був відмовитись від цієї затії, що зайняла б тиждень копіткої праці в кількох співробітників. Лосько взяв під контроль пошту й телеграф, особливо його цікавила кореспонденція, що надходила до запитання.

Широким фронтом провадився пошук. Райуповноважені надсилали оперативну інформацію. Проглядаючи її, Ігор ставив помітки: «Перевірити», «аноиімка-наклеп», «цікаво, але не зараз», «перевірити терміново». На ноги були підняті десятки співробітників, що забезпечували нагляд за ресторанами, вокзалом, аеропортом, автобусною станцією, зупинкою таксі. Зовнішність людини, яку вони шукали, була їм відома лише в загальних рисах: по усному описові. Старанно перевірялися всі версії, припущення, навіть ті, що на перший погляд здавалися безглуздими.

Карпенко, який керував операцією, не давав нікому спокою. 3 одними він розмовляв заохочувально, весело, з іншими холодно і ввічливо; одних він проводжав в посмішкою в сірих очах, інших — жорстко стиснувши губи, щоб не підвищувати голосу. Одні були вдячні йому за пораду і вчасно підказану думку, інші ображалися за дошкульну репліку або незадоволено підібрані губи. Було по-всякому: йшла велика і дуже трудомістка робота. В кожного вистачало глузду зрозуміти, що його особиста симпатія чи антипатія до цього молодого підполковника все ж закінчується там, де починається виконання наказу Карпенка, що не підлягає суб'єктивним оцінкам.

Терміновий від'їзд генерала в Москву несподівано поставив Ігоря в трохи неприємне становище: йому треба було керувати операцією, що в ній брали участь як його підлеглі люди, старші не лише за віком, але й за досвідом роботи.

Раз Степаничев пішов на це, то в нього, розумів Ігор, були якісь свої розрахунки, і Карпенкові не залишалося нічого іншого, як діяти згідно з становищем, що складалося.

Відчинилися двері, зайшов Лосько. В руках у нього була зелена папка, що її Ігор раніше не бачив.

— Ой, які новини тут! — весело вигукнув Лосько, вимахуючи папкою.

— Ти відразу говори: хороші чи погані?

— Найцікавіші! — майже проспівав Лосько, підходячи до Ігоря. — На! — Він кинув папку на папери, що їх переглядав Ігор. — Я був на третьому поверсі. Туди прийшов маляр міської рембудконтори Шпак і зробив дуже…

— Ти зробив би дуже корисну справу, коли б помовчав. — Карпенко вже гортав аркуші, підшиті в папці.

— Добре. Читай сам. Я вже все напам'ять знаю.

Ігор зупинився поглядом на одній сторінці, списаній крупним твердим почерком. Вона свідчила, що в один з відділів обласного управління надійшла заява якогось Шпака про те, що сьогодні в дві години дня він зустрів колишнього генерал-хорунжого української повстанської армії «Вітра».

— Що? — підморгнув Лосько, помітивши розгублене обличчя Карпенка. — Твій старий знайомий.

— Ну, знаєш! — розвів Ігор руками.

Лосько підійшов до столу, на якому лежала карта області, взяв з цигаркової коробки прапорець-фішку, надписав чорнилом «Вітер» і ввіткнув його в крапку на карті, під якою було написано: «Вишгород».

Карпенко, що мовчки спостерігав за квапливими рухами рук капітана, запитав:

— Слухай, Стасю, чи не робимо ми зараз помилку? — Він кивнув головою на коробочку з чистими фішками.

Лосько, не відриваючи руки від карти, різко повернув голову:

— Що ти маєш на увазі?

— Поспішність, з якою ти ухопився за ці нові дані. Чи варто їх наносити на карту саме цієї операції? А що, коли цей Шпак намагається нас збити з вірного шляху, вигадавши зустріч. Адже ми про нього майже нічого не знаємо. Хто він? Його розрахунок може бути дуже простий: хай, мовляв, пошукають «Вітра»! Хай спробують перевірити, так це чи не так! Це по-перше. А по-друге, якщо Шпак сказав правду, го це ще не значить, що «Вітер» не міг появитися у Вишгороді з зовсім іншим завданням.

— Що ж, можна погодитись, — Лосько подивився на карту, з видимим жалем зняв фішку з написом «Вітер» і почав її згинати короткими, сильними пальцями.

— Бачиш, — лагідно почав Карпенко, підходячи до капітана, — я не хочу, щоб ти згоджувався, залишаючись при своїй думці.— Він узяв з рук Лоська зім'ятий прапорець-фішку, виправив її і кинув на карту.

— Добре. А чи маємо ми право зовсім відмовитись від думки, що «Вітер» не має ніякого відношення до того, чим ми зараз займаємось? Чи не буде це помилкою? — запитав Станіслав.

— Я ж не наполягаю. Я раджуся. Що ж ти пропонуєш? — звів брови Карпенко.

— «Вітер» у нас по картотеці проходить…

— Все, що є в картотеці, занесено туди з моїх даних. «Вітра» я останній раз виявив у 1945 році, коли банди почали пробиватися від нас в Чехословаччину. Я його бачив так же близько, як зараз тебе. Але й того разу він утік. Через місяць канадська радіостанція на замовлення братства українців-католиків, що входить до відомого комітету українців Канади, в одній з своїх недільних передач транслювала молебень по генералові «Вітрові» начебто забитому більшовиками.

— Так ти вважаєш, що він мертвий?

— Я, Стасю, зараз нічого не вважаю, доки не поговорю в цим Шпаком, що виник невідомо звідки.

— Як хочеш. — Лосько знизав плечима і вийшов.

На другий день подзвонив оперативний черговий по Управлінню і доповів, що прийшов маляр рембудконтори Любомир Шпак. Ігор попросив чергового направити Шпака до нього.

До кабінету зайшов чорноволосий, середніх років чоловік. Обвітрене червонясте лице, як і брезентова куртка було забризкане білилами. Карпенко помітив, що від дверей до столу Шпак йшов твердою, впевненою ходою. Підполковник звівся з-за столу і подивився на маляра. Й тіні збентеження або ознак хвилювання, що властиві іноді тим, які приходять сюди вперше з якоюсь тривогою, він не помітив в обличчі Шпака. Той мовчки став перед столом, поклав свої грубі, червоні, великі руки на спинку стільця. Замість звичайного «добридень» він хитнув головою і, не зводячи очей з обличчя Карпенка, сказав:

— Я прийшов по викликові.

— Це я вас викликав, — відповів Карпенко. — Я б хотів, щоб ви повторили вашу вчорашню розповідь.

Маляр недовірливо подивився на свого молодого співбесідника в сірому спортивному костюмі і насупився. Мабуть, його щось стримувало, але потім широким рухом руки він підхопив стілець, сів на нього і, зітхнувши, сказав:

— Добре.

Сів і Карпенко.

— День тому її зустрів