Айвенго (укр) - Вальтер Скотт
– Твій брат… Ти отримав корону, але пішов проти волі свого батька й вирушив шукати лицарської слави… Він вважає, що ти виявився непокірним сином, і вирішив покарати тебе, – втомлено мовив Фіц-Урс.
Ричард спалахнув від обурення, проте стримався й уважно подивився на вельможу. Горді риси обличчя Фіц-Урса спотворив сором.
– Ти навіть не просиш про помилування, Вальдемаре? – спитав король.
– Хто потрапив у пазури лева, – відповів Фіц-Урс, – той знає, що просити про помилування марно.
– Бери ж його та ні про що не проси, – посміхнувся Ричард. – Лев не їсть падло. Збережи своє мізерне життя, але за однієї умови. За три дні ти маєш залишити Англію. Сховай своє безчестя в нормандському замку. Якщо ж тебе побачать на англійській землі по призначеному мною терміні, тебе буде страчено. Якщо ж ти промовиш хоча б слово, що ображає честь королівського дому, – присягаюся святим Георгієм, тобі не знайти сховища навіть у храмі! Я повішу тебе на вежі твого власного замку, як останнє падло на здобич воронам… Сер Локслі, – крикнув Чорний Лицар, – я бачу, твої хлопці вже встигли зібрати коней, які розбіглися?! Дай одного коня погірше цьому дворянинові, та нехай він повертається туди, звідки прийшов…
– Якби я не знав, – сказав стрілець, наближаючись і роблячи знак ченцеві, щоб той допоміг Фіц-Урсові підвестися з землі, – що чую голос того, кому належить безумовно підкорятися, присягаюсь, я випустив би в мерзенного злодія добру стрілу, щоб звільнити його від труднощів подальшого шляху.
– У тебе душа істинного англійця, Локслі, – промовив лицар. – І око в тебе точне. – Він розстебнув ремені, зняв свій шолом і, не дивлячись, передав занімілому від подиву Вамбі. – Перед тобою король Ричард Англійський!
Почувши ці слова, вимовлені просто, але з належною величчю, стрільці та йомени, як один, стали навколішки й одразу ж, присягнувши на вірність, почали просити в короля прощення за колишні гріхи та образи.
– Устаньте, друзі мої! – вигукнув Ричард. До нього вже повернувся звичайний добрий та рівний настрій, а сліди недавньої жорстокої сутички зтерлися з його пам’яті. – За все погане, що ви здійснили в лісах, полях, містах і селищах, сплачено раз і назавжди вашою хоробрістю під стінами замку Торкілстон. Ви звільнили моїх підданих, а сьогодні врятували життя своєму королю. Будьте віднині чесними людьми і надалі вірно служіть батьківщині. А ти, безстрашний Локслі…
– Не звіть більше мене цим прізвиськом, ваша величносте! Моє справжнє ім’я – Робін Гуд із Шервудського лісу, – з гідністю мовив стрілець.
– Хто ж не знає короля вільних розбійників і ватажка лісових братів? Чутки про нього дійшли навіть до далекої Палестини! – посміхнувся Ричард. – Які часи, такі й дії. А часи тут, поки мене не було, настали смутні, і частина провини за це на мені.
– Кішка з двору – мишам свято, – вставив Вамба, який уже встиг отямитися.
– Ти досі тут, виявляється? – розсміявся Ричард. – А я вирішив, що мого провідника давно тут немає!
– Жартуєте, ваша величносте! Де ж це бачили, щоб глупота добровільно розлучилася зі звитягою? Он він лежить – пречудовий сірий мерин, що випадково натрапив на мій ніж. Я б, звичайно, віддав перевагу тому, щоб кінь стояв у стайні, а на його місці лежав його колишній господар… Ні, маю зізнатися, що спочатку я трохи схибив, але ж визнайте, ваша величносте, – сурмач із мене прегарний…
– Дуже доречно ти надумав муштруватися з рогом, – схвально мовив король. – Цього я тобі не забуду.
– Сповідуюся… Тьху ти… Винен, ваша величносте! – долинув із-за спини Ричарда зажурений голос. – Уся латина вилетіла з грішної голови… Каюсь у злочинах і благаю пробачити мені, перше ніж я вирушу на страту…
Повернувшись, король побачив свого нічного товариша по чарці – ченця. Стоячи на колінах, той незграбними пальцями перебирав потерті намистини чоток, а поруч на траві лежала його дубина, що добре попрацювала під час сутички. Щокасте багрове обличчя виказувало глибоку покору й каяття, таке ж удаване, як і його промова. Він звів очі до неба, склав на грудях величезні руки та скривив скорботний вираз.
– Що це ти зажурився, друже? – Ричард, не втримавшись, розсміявся і штовхнув у бік удавальника. – Боїшся, що твій єпископ дізнається, як ти старанно молишся матері Божій? Не бійся, причетнику, король нікому не розкриє тих таємниць, що дізнався від тебе за чашею вина.
– Не в тому справа, ваша величносте. – Чернець скосив очі на Ричарда, а потім знову звів їх до неба. – Я боюся не посоха, а скіпетра! Злочинна моя рука ледве не виштовхала з келії помазаника Божого! А мої грішні вуста…
– А, ось ти про що! – перервав причетника король. – Тепер зрозуміло, звідки вітер віє! Та я вже все забув… а якщо вважаєш, що я тобі заборгував, – готовий зараз же розплатитися.
– Ні в якому разі! – поквапом скричав чернець. – Або не бути мені ченцем на ймення брат Тук!
– Чи не краще тобі, брате Тук, послужити на благо англійської корони, а не чернецького ордену? – Ричард зробив крок до причетника й підняв його з колін. – Я добуду для тебе дозвіл скласти духовний сан і візьму такого чудового ратника і стрільця у свою гвардію. Хочеш у мою охорону? Зізнайся, адже і для тебе, і для церкви це буде істинним благом!
– Ваша величносте! – відповів чернець. – Якщо ви бажаєте виявити до мене, жебрака-служителя святого Дунстана у Компенгерсті, якусь благість, то будь-який дар я прийму з надзвичайним щастям. – Брат Тук удавано зітхнув. – Але сумирно прошу вас про милостиве прощення – якби ви тільки знали, якою мірою гріх лінощів спокушає мене! Святий Дунстан терплячий, хоча іноді я й забуваю помолитися йому, ганяючись за прудконогим оленем. Часом проводиш ніч поза келією, твориш Бог знає які безчинства, а мій небесний покровитель ніколи не скаржиться… Бути при особі мого короля, звичайно, велика честь, одначе якщо я відійду, припустімо… втішити нещасну вдову або постріляти дичини в ліску, – одразу ж підуть чутки. «Де ж цей чернець-розстрига?» – спитає один. «Хто бачив цього неробу Тука?» – закричить інший. А лісові вартові так і взагалі побіжать до вас зі скаргами-наклепами… Дякую, але маю відмовитися, ваша королівська величносте…
– Як хочеш, – сказав Ричард. – Тоді дарую тобі, благочестивому служителю церкви, право полювання в моїх Ворнкліффських лісах. Але дивись – я дозволяю тобі, брате Тук, убивати не більше трьох дорослих оленів кожної пори року, хоча й здогадуюсь, що дотриматися цієї умови не вдасться…
– Аякже, ваша величносте, – хихикнув Вамба.
– …А оскільки навіть
