Айвенго (укр) - Вальтер Скотт
Розділ 37
На просторій, але схованій від сторонніх очей галявині було нашвидку приготоване частування для короля Англії. Чутка про це поширилася лісовою поштою так стрімко, що незабаром галявина заповнилася людьми, що перебували поза законом, однак на цю хвилину служили Ричардові не тільки почетом, а й вартою.
Коли справа дійшла до пляшки з вином і кругової чаші, суворі мешканці лісів утратили будь-яку несміливість. Залунали зухвалі пісні, жарти, розповіді про розбійницькі подвиги – галявина оголосилася сміхом і криками. Ніхто вже й не пам’ятав, що серед них перебуває вінценосний властитель острівної держави. Король пив і реготав нарівні з усіма.
Здавалося, тільки Робін Гуд зберігає серед загальних веселощів ясну голову. Він щохвилини неспокійно роззирався, немовби йому хотілося покласти край гамірливому бенкету; нарешті його погляд зупинився на похмурому обличчі Айвенго. Стрілець підсів до лицаря та напівголосно зауважив:
– Звичайно, втішно приймати в себе короля, одначе я вважаю, сер Вілфреде, що його дорогоцінний час більше потрібен Англії. Надто за теперішніх обставин.
– Я згоден із тобою, сер Робіне, – так само тихо відповів лицар. – І хочу нагадати, що жартувати з королями небезпечно, навіть якщо вони тягнуться до вас із повним кубком…
– Цього я і побоююся, – пробурмотів стрілець. – Мої хлопці – народ суворий та грубий, етикету не навчений, а наш король, хоч і приязний, але вкрай запальний. Не дай Боже мої хлопці чимось йому не сподобаються й викликають королівський гнів. Треба зупинити цей розгул…
– Так придумай щось, адже мої слова викликають у короля лише вперте бажання продовжити гамірливу трапезу.
Робін Гуд покликав до себе одного з розбійників, щось прошепотів йому на вухо, і той беззвучно зник у найближчих кущах.
– Я звелів йому за моїм знаком просурмити норманський сигнал, – схилився стрілець до Айвенго. – Це мені може дорого коштувати, але іншого виходу немає. Сподіваюся, сер лицарю, ти захистиш мене від гніву Ричарда, якщо обман відкриється.
Не минуло й хвилини, як бенкет було перервано звуками рога.
– Це сигнал барона Мальвуазена, я впізнаю його! – закричав Мірошник, схоплюючись на рівні та хапаючи лук.
Відлюдник відставив пляшку з вином та озброївся гострим посохом. Вамба завмер, захлинувшись незакінченим жартом, і кинувся шукати свого ножа. Решта також уже були готові кинутися в битву.
Ричард одразу ж наказав принести свої обладунки та шолом, і поки Гурт допомагав королю вбратися в них, той намагався переконати Айвенго не брати участі в сутичці та триматись осторонь.
Тим часом від бенкетного столу не залишилося й сліду, галявина збезлюдніла, а розбійники миттю розбіглися й засіли в заростях, чекаючи на ворога. Але тут до озброєного з голови до ніг та спраглого бою короля підійшов Робін Гуд і, опустившись на коліно, знову перепросив його.
– У чому справа, стрільцю? – нетерпляче, роздратовано промовив Ричард. – Сьогодні я вже один раз простив тебе… Невже для тебе моє слово – як пташине перо, яке вітер носить курником?
– Покірно прошу вислухати, – ховаючи посмішку, промовив ватажок розбійників. – Ваша величносте, я наказав не казати вам правди. Це не ріг барона Мальвуазена. Бенкет наш слід було давно припинити, тому що на вас чекають набагато важливіші справи… – Робін Гуд випростався, готовий прийняти королівський гнів.
Ричард спалахнув, однак стримався, зрозумівши причину, що змусила стрільця піти на обман. Айвенго полегшено зітхнув.
– Шервудський король пошкодував дичини й вина для короля Англії… Що ж, сер Робін Гуд, коли будеш у мене в гостях, я скупитимуся… Але ти маєш рацію! – Ричард Левове Серце повернувся до Айвенго. – Час вирушати, Вілфреде! Сонце ще високо. Їдьмо з легким серцем до Конінгсбурга, а про минуле забудьмо.
Прощаючись із королем, Робін Гуд сказав, що відправив уперед невеликий загін розвідників, який одразу ж попередить вершників про небезпеку, а якщо і трапиться на стежці засідка, то він і його стрільці негайно допоможуть своєму королю. Обмінявшися дружніми потисками рук, король-лицар і уславлений предводитель розбійників розсталися, щоб більше ніколи не побачитися…
В Англії знайдеться не так уже багато місць, прекрасніших за околиці Конінгсбурга. Серед пагорбів і оброблених полів в’ється тиха й світла річка Дон, оточена лісами. На пагорбі над самою рікою височіть давня саксонська фортеця. І невдовзі четверо вершників – король Ричард і Вілфред Айвенго в супроводі Гурта й блазня Вамби, опинилися поблизу її зветшілих стін.
Чорний прапор, що майорів на вітру на верхівці однієї з веж замку, повідомляв про те, що траурні обряди далеко ще не закінчено, а тіло Ательстана поки не поховане. На цьому похмурому прапорі не було жодної емблеми, але інший прапор, вивішений над брамою Конінгсбурга, ясно вказував на знатне походження покійного господаря замку. Там було зображено білого коня – символ того, що померлий воїн належав до роду саксонських королів.
Навколо фортеці панувало надзвичайне пожвавлення. Сюди з’їхалося безліч саксів – за старим звичаєм, у поминальному бенкеті могли взяти участь не тільки родичі та запрошені на похорон, а й будь-який перехожий. Знатність і багатство власника Конінгсбурга вимагали дотримуватися цього правила особливо суворо.
Натовпи простого народу все прибували, розташовуючись біля стін фортеці. Проминувши їх, Ричард зі своїми супутниками в’їхав у розчахнуту браму, що ніким не охоронялася. Подвір’я замку мало дивний вигляд – тут ніщо не свідчило про велику скорботу й сум. В одному куті кухарі смажили на рожнах биків і жирних баранів, в іншому слуги відкорковували бочки пива, тут же надаючи їх у розпорядження гостей. Тут і там різношерсті люди поглинали рясне пригощення – і навіть убогий саксонський раб міг хоч раз у житті наїстися досхочу. На подвір’ї можна було
