Айвенго (укр) - Вальтер Скотт
– Хоч я і каліка, – сказав він, – але ще живий лише завдяки твоїй доброті й милосердю.
Ревецці подали пергамент і перо, і вона поквапом написала кілька рядків єврейською мовою.
– Це лист до мого батька, – мовила вона, подаючи саксові записку й декілька золотих монет. – Винайми коня та прудконогого посланця, і нехай він мчить щодуху до Ісаака з Йорка…
Випадок вирішив інакше. Щойно каліка вибрався з прецепторії, міркуючи про те, як виконати доручення дівчини, за чверть милі від гнізда храмовників він побачив двох вершників, які, побачивши його, зупинили мулів.
– Що там коїться? – тривожно спитав один із них.
Сакс одразу ж упізнав батька дівчини й рабина із сусіднього містечка та простяг Ісаакові лист Ревекки. Той прочитав записку, хитнувся й, непритомний, упав зі свого мула на землю. Рабин кинувся піднімати нещасного родича. Одначе старий і сам швидко отямився, зірвав шапку і, посипаючи голову пилюкою, закричав:
– Моя бідна дитина! Смерть уже вкрила тебе чорною тінню…
– Не кажи такого! – вигукнув рабин. – Якщо в тебе її лист, то Ревекка жива! Дай сюди. – Він вирвав із тремтливих пальців Ісаака записку й прочитав: «Батьку мій, мене засуджено до спалення на вогнищі за чаклунство. Знайди, якщо можеш, сильного воїна, який бився б за мене мечем і списом за звичаєм лицарів на бойовищі святого Георгія поблизу Темплстоу. Бій відбудеться не пізніше за ранок третього дня. Спробуй усе можливе, але найперше звернися до сина Седрика Ротервудського, Вілфреда, лицаря Айвенго. І хоча він іще напевне не зміцнів після отриманих ран, може, Айвенго погодиться захистити мене в судовому двобої. Скажи йому, що на Ревекку зведено наклеп, вона невинна в тих гріхах, у яких її звинувачують. Нехай будуть із тобою мир і благословення Боже, любий мій батьку!»
Під час читання листа на обличчі старого блукав замислений вираз. Нарешті, поглянувши на рабина, Ісаак мовив:
– Йди-но ти, ребе Натане, до Йорка і від мого імені та гаманця пошукай охочих битися за мою дочку. А я вирушу поговорити з Вілфредом Айвенго. Він, може, ще й не одужав, але хоч вислухає мене… Прощавай! Обнімемося!
Родичі, плачучи, зімкнули обійми, а каліка-сакс іще довго стояв на дорозі, дивлячись услід вершникам, які роз’їхалися в різні боки…
Надвечір у келії Ревекки почувся тихий стукіт.
– Увійди, – сказала дівчина, – якщо ти друг. А ворогу я не маю влади це заборонити.
Коли на порозі з’явився Бріан де Буагільбер, вона здригнулася й докірливо поглянула на храмовника.
– Друг я тобі чи ні, залежить від того, чим закінчиться наша зустріч, – мовив Буагільбер. – Тобі немає чого боятися, Ревекко.
– Ти так вважаєш, лицарю? Тепер я не боюся навіть смерті…
– Я це бачив, – посміхнувся храмовник. – Сідаймо. Мені треба з тобою поговорити.
– Про що мені говорити з тобою? – Ревекка все ж таки присіла, тому що ноги її по-зрадницькому не слухалися. – Про твої невтримні пристрасті, які спричинили всі мої лиха? Про твої честолюбні мрії або про те, що ти змовчав на судовищі? Чи про нагороду для тебе, ціною якої буде моя ганьба?
– Я бачу, Ревекко, ти досі вважаєш мене винним у тих стражданнях, яких я хотів би тебе позбавити.
– Великий Боже! – вигукнула дівчина. – Ми розмовляємо різними мовами. Адже ти знав, що я безневинна, і жодним жестом не заступився за мене…
– У твоїх словах гірка правда. – Буагільбер скочив на рівні та закружляв крихітною келією. – Але ж ти пам’ятаєш ту записку, яку тобі потайки сунули в руку, коли ти йшла на судовище? – Храмовник зупинився. – Це я, я її написав…
– Короткий відпочинок перед багаттям, не більше, – сказала Ревекка. – Який зиск від клаптика пергаменту?
– Але ж ти послухала моєї поради! – Бріан де Буагільбер опустився навколішки перед завмерлою дівчиною та, схопивши її руки у свої, шепотів немов у маренні: – Проте це ще не все! Якби не мої брати, що вибрали мене відстоювати честь ордену, я бився б за тебе, мила Ревекко! Я б захищав на суді Божому твою правоту… Ось чому я написав вимагати захисника!
– Це, сер лицарю, лише марнослав’я. – Ревекка вирвала свої долоні з рук Буагільбера і поглядом звеліла йому підвестися. – Ви вже прийняли мою рукавичку…
– Якщо я не з’явлюся на бій, то втрачу честь… Але не народився ще той воїн, який може перемогти мене! – уже не стримуючись, закричав Буагільбер. – І ти загинеш на вогнищі, Ревекко… Але все одно пам’ятай: до останньої хвилини я сподівався, що саме мені доведеться тебе захистити й ти віддячиш мені за це своїм коханням. Чорт би забрав цю прецепторію та її настоятеля, що ледве утримав мене, коли я згоряв від бажання зруйнувати там усе і всіх…
– Ось тепер я впізнаю тебе, храмовнику! Без прикрас і лицемірних слів. – Ревекка підвелася й безстрашно поглянула в його зверхнє обличчя. – Тобі не треба нічим жертвувати: ані твоїм становищем в ордені, ані життям, ані честю. Я ніколи не покохаю тебе і не прийму цієї жертви! Ти не знаєш жіночого серця, Буагільбере. Воно набагато твердіше й більш мужнє, ніж твоє… Прощавай! У мене, напевно, лишилося мало часу, і я хочу прожити його без тебе. Йди звідси!
– Отже, ми розлучаємося назавжди, – промовив де Буагільбер після короткого мовчання. – І зараз я питаю Господа: навіщо він дозволив нам зустрітися? Виявилося, магістр має рацію – ти і справді чаклунка… І тепер я прошу тільки про одне: прости мене, якщо зможеш, дорога Ревекко.
Не почувши жодного звуку у відповідь, храмовник залишив келію.
Прецептор Альберт Мальвуазен нетерпляче чекав його в сусідньому покої.
– Чому так довго?! – обурено зустрів він лицаря. – Якби магістр або Конрад, його шпигун, з’явилися сюди, дорого б нам довелося заплатити за твою слабкість!.. Але що це з тобою, Бріане?! Ти ледве тримаєшся на ногах, блідий як смерть… Ти не хворий?!
– Я здоровий, але ця жінка перетворила мене на жалюгідну ганчірку. Я готовий упасти до ніг магістра, втекти звідси, вбити себе, відмовитися від двобою – усе, що завгодно, тільки б не втратити її остаточно.
– Не божеволій, сер лицарю! – Настоятель схопив Буагільбера за плечі та струснув. – Такими вчинками ти не врятуєш дівчину, а
