Робін Гуд - Джон Макспедден

І вона покликала до себе мідника. Оглянувши Мідла з усіх боків, дочка шерифа лишилася задоволена. Це був здоровий м'язистий парубійко з відкритим поглядом ясних очей і непорочно чесним обличчям. Коли він сміявся, рот у нього розтягувався майже до вушей.

— Я хочу побачити на ділі, чи справді ти можеш зловити того розбійника, — мовила шерифівна. — Якщо тобі це вдасться, я до встановленої винагороди дам добру доплату від себе. Ну як, ти згоден довести мені своє молодецтво?

Мідник широко посміхнувся.

— Тоді ось тобі повноваження. Їх підписав сьогодні вранці сам шериф. Дивись же, нікому їх не давай і скористайся ними тільки в ім'я нашого діла!

З цими словами вона відпустила мідника.

Мідл залишив будинок шерифа, гордий і задоволений з того, Бр йому доручили надзвичайно важливу справу. Йдучи курною дорогою, він з радості так розмахував своїм яблуневим кийком, що зустрічні перехожі відскакували вбік, боячись, як би цей божевільний не торохнув їх по ногах. При цьому мідник вигукував, що він потрощить Робіну Гудові ребра навіть тоді, коли на захист цього плутяги збіжаться всі лісові розбійники.

З таким оце рішучим наміром Мідл вийшов з Ноттінгема й подався до Бернесдейльського лісу.

Немилосердно палило сонце, пилюка здіймалася хмарами і не давала дихати. Тому опівдні хоробрий мідник зайшов у придорожню корчму «Сім оленів», щоб набратися свіжих сил. Запиваючи страви прохолодним пивом, він мало-помалу почав куняти за столом.

Раптом крізь солодку дрімоту він почув голос корчмаря, який розмовляв з проїжджим скотарем.

— Ходять чутки, нібито мілорд шериф викликає з Лінкольна силу-силенну солдатів і кінноту. Коли вони прибудуть, він сподівається швиденько очистити ліси від цих молодців.

— Про кого ви говорите? — різко підвівши голову, запитав мідник.

— Про Робіна Гуда та його хлоп'ят, — відповів корчмар. — Але ви спіть собі, все одно вам не бачити винагороди, як своїх вух.

— Чому це так? — схопившись на ноги і гордовито випнувши груди, вигукнув Мідл.

— Коли на цьому ділі обпікся сам шериф, не кажучи вже про Гая Гісборна та багатьох інших, які не вам рівня, то чого можна чекати від якогось мідника!

Мідл поклав свою важку руку на гладке плече корчмаря і, спробувавши набрати солідного виразу, пильно подивився йому в очі.

— Гроші візьмеш на столі, хазяїне. Я зараз піду, бо в мене є важливіші справи, ніж розводити тут з вами теревені. Але не дивуйся, коли я незабаром повернуся сюди знову і зі мною буде сам Робін Гуд!

Мідл величаво попрямував до дверей, вийшов на розпечену курну дорогу й хутко подався далі в напрямку Бернесдейля.

Та не встиг він одійти й на чверть милі, як раптом зустрів юнака з веселими очима і кучерявим каштановим волоссям. Через руку в хлопця був перекинутий легкий плащ який він зняв, щоб не було жарко, а при боці висів короткий меч. Подорожній зміряв зопрілого мідника дружнім поглядом і, мабуть, вирішивши, що той заслуговує на увагу, заговорив до нього.

— Добрий день! — привітався юнак.

— Та день-то добрий, — озвався мідник, — тільки от спеки можна було б побажати меншої.

— Це правда, — засміявся хлопець. — Звідки прямуєш? І чи знаєш новину?

— Яку новину? — зацікавився балакучий мідник. — За ремеслом я мідник, звати мене Мідл, а йду я з Бенбері.

— А новина така, — засміявся юнак, — кажуть, якихось двох мідників закували в колодки за те, що вони надто багато жлуктили вина та пива.

— Якщо це всі твої новини, то краще з ними помовч, — невдоволено відповів Мідл.

— А що новенького чував ти? Адже в тебе така робота, що ти блукаєш з місця на місце і, певно, знаєш усі плітки.

— Єдине, що можу сказати, — пихато мовив мідник, — це те, що я тут неспроста. Я розшукую ватажка всіх тутешніх розбійників, на ім'я Робін Гуд!

— Справді? — здивувався юнак. — Хто ж доручив тобі таку справу?

— У мене є повноваження від шерифа з печаткою самого короля піймати Робіна Гуда де завгодно. Якщо ти можеш сказати, де він ховається, я візьму тебе собі в напарники.

— А дозволь поглянути на те повноваження, — мовив юнак. — Я тільки пересвідчусь, чи воно дійсне, і тоді зроблю все можливе, щоб ти з ним зустрівся.

— Е, ні, — відповів мідник, — цієї грамоти я не можу тобі довірити. А якщо ти не допоможеш мені розшукати Робіна Гуда, я, безперечно, впораюся з ним і сам.

І мідник щосили змахнув над головою своїм яблуневим кийком.

Юнак посміявся з наївності Мідла, а потому сказав:

— Курний шлях, та ще в таку спеку — погане місце для серйозної розмови. Якщо ми хочемо стати один одному в пригоді, то давай підемо до корчми, що отут за поворотом, та спершу затамуємо спрагу. А коли наші голови прохолонуть, тоді ми все й обмізкуємо.

— Оце правильно! — радо погодився Мідл. — Ходімо швидше! Хоч я щойно звідти, твоя пропозиція знову викликала в мене страшенну спрагу.

І вони разом подалися в корчму «Сім оленів».

Побачивши мідника з невідомим юнаком, корчмар лише мовчки звів від подиву брови і запобігливо кинувся їх обслуговувати.

— Мідник замовив вина, а хлопець — кухоль пива. Хоч вино й не вважається прохолоджуючим напоєм і аж ніяк не просвіжає голову, проте мідник вирішив пити саме його, бо воно коштувало дорожче, ніж пиво, а платити за нього мав інший. Майстер Мідл спорожняв келих за келихом і зовсім не слухав хлопця, що розгортав перед ним плани, як краще спіймати Робіна Гуда.

Нарешті, під час невдалої спроби дотягнутись губами до чергового келиха, мідник упав головою на стіл і захропів. Тоді незнайомий юнак спритно розстебнув йому робочу сумку, витяг звідти папір, прочитав його і заховав у власний підсумок. Потому гукнув корчмаря, весело підморгнув йому і сказав, що мідник за все розплатиться, коли