Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
– Щодо цього тобі нема за що дорікати собі, Петре, – сказав Джованні. – Адже ти теж дворянин.
– Так, я дворянин завдяки тому, що мій батько приготував імператорові зілля проти імпотенції kouendi, і за це йому наділили титул дворянина, – підтвердив Петр.
Джованні, забувши, що вони на кладовищі, гучно зареготав:
– Але ж це неможливо!
– І все-таки це правда, – зітхнув Петр. – Я кажу тобі це, незважаючи на те, чи, точніше, саме тому, що твій падре запевняв, буцім я – живий образ самовпевненості.
– Кажуть, що твій падре був великий герой, – зауважив Джованні.
– Так, мій падре був великий герой, – погодився Петр. – Тепер треба, щоб і ми з тобою теж стали героями.
Вони вийшли з воріт кладовища, де до них приєднався засмучений спанієль, який жалібно скавучав і реагував на кличку Барукко, і глибоким узвозом неквапливо рушили до села. Небо було вкрите кучерявими хмарками, блідим зимовим сонцем забарвленими в рожеві тони.
– Легко сказати – стати героєм, – зітхнув Джованні. – Але як це зробити?
– Я ще не знаю, час покаже, – відповів Петр. – Твій батько сказав тобі, куди він прямує?
– Сказав, – відповів Джованні. – А втім, ні, не казав, але я вважав само собою зрозумілим, що ми повертаємося додому, до Страмби. І тепер туди поїдемо ми вдвох з тобою. Не стану ж я уникати свого рідного міста тільки тому, що батько в гарячці наплів такого, в що не можна й повірити. Одне слово, я рішуче виключаю, щоб мій дядечко Танкред не пригорнув мене до свого серця і щоб наш палац на piazza Monumentale,[27] де я народився, належав комусь іншому. Як ти вважаєш?
– Не знаю, – знизав плечима Петр. – Те, що ти не віриш батьковій осторозі, ще не означає, що вона не була обгрунтована. Подумай, це важливо: вибираючись з Італії до Чехії, ви від’їздили із Страмби?
– Я тоді жив у Модені, навчався там у колегії, – пригадав Джованні. – Та одного чудового дня з’явився батько й наказав збирати свої манатки, бо ми, мовляв, від’їжджаємо.
– Це схоже на втечу, – зауважив Петр. – Але байдуже – Гамбаріні належать до Страмби, отже, ми їдемо до Страмби. Твій батько сказав, що успіху, слави й могутності можна досягти тільки при дворі. Ну що ж, герцогський двір – це теж двір! Карамба, зі Страмби теж можна завоювати світ! – І плеснув Джованні по плечі.
– Чому ти весь час повторюєш «карамба»? – запитав Джованні. – Чому лаєшся по-іспанському, коли в нас така сила чудових італійських лайок?
Ясна річ, розмовляли юнаки по-італійському.
– Я лаюся по-іспанському, – відповів Петр, – бо з таким самим успіхом міг би лаятись по-німецькому: Himmeldonnerwetter,[28] або по-французькому: merde. [29] Хіба це не глупство, що кожен народ лається по-своєму?
– Це, мабуть, через те, що кожен народ розмовляє іншою мовою, – відповів Джованні.
– І це теж нікуди не годиться, – заявив Петр. – Ну скажи, чому б не запровадити в цілій Європі єдину мову, так само, як тут було запроваджено єдину віру?
– Так, її й справді було запроваджено, – погодився з ним Джованні. – Але чим це скінчилося? Протестанти й католики вбивають один одного.
– Це легко можна було б виправити, – сказав Петр. – Апелювати до людського розуму. Пояснити всім, яка це дурість. Цілком можливо, що саме на мене й чекає ця місія.
Незабаром вони вирушили далі, на превеликий жаль слуг, удвічі прискоривши темп їзди в порівнянні з тим, яким вони їхали під орудою покійного графа. Джованні палав бажанням опинитись в обіймах свого доброго дядечка Танкреда, а Петрові кортіло довідатись, що ж, власне, сталося в цій загадковій Страмбі. Цілком імовірно, міркував він, що між графом Гамбаріні і добрим дядечком Джованні, Танкредом, виникла суперечка, можливо, за герцогський трон, але в графа нічого не вийшло. Та якщо це не вийшло в старого Гамбаріні, то може вийти в його сина, певна річ, з його, Петровим, сприянням; старий Гамбаріні напевне не наважився здійснити coup d’etat,[30] навіть маючи прибічників, а ці прибічники й досі сидять у Страмбі. «Неприпустимо, – розмірковував далі Петр, – щоб влада над Страмбою впродовж століть перебувала тільки в одних руках, тоді як Гамбаріні, мої Гамбаріні, грали лише другу скрипку, і щоб нарешті їх назавжди було викинуто із Страмби; ні, цього не буде, так, не буде, не буде, а добрий дядечко Танкред хай начувається!»
– Карамба! – вигукнув він і зареготав, уявивши собі, як витяглося б обличчя в дядечка Танкреда, коли б він міг передбачити, що справедлива розплата й відплата наближається і вони вже в дорозі десь між Бенешовим і Табором.
– Знову карамба, – докірливо похитав головою Джованні.
З преславного міста Табора вони повернули на Брно, а звідти на Відень, бо, крім доброго дядечка в Страмбі, Джованні мав іще одного доброго дядечка з материного боку; той жив у Відні й звався барон фон Гайнесбург. Коли кілька років тому Джованні зі своїм батьком поспішали в протилежному напрямку, з
