Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

залишився на місці, – утлу, вже не молоду, з білим волоссям, завитим на скронях, – одне слово, графа Гамбаріні, якому він завдячував усе прекрасне, велике і перспективне, що досі звідав, а поряд з ним – Джованні, який, – аж до своєї солом’яної чуприни, – за останній час, поки він його не бачив, став такий подібний до батька, що це було просто дивно. Вони їхали повільною ступою, похмурі; за ними погойдувалася карета, запряжена парою коней, важко навантажена клумаками, саквояжами, мішками і скринями; правив нею машталір, який куняв на припряжному коні, а супроводжували їх шестеро озброєних верхівців у червоних мундирах чи лівреях із пишними рукавами, зліва оздобленими знаком срібної ноги в наголіннику, між двома зірками на червоному тлі й девізом «Ad summam nobilitatem intenti». Оце то була зустріч! Оце то був випадок з волі найласкавішої фортуни! «Тільки чому, – подумав трохи стривожений Петр, – граф віддаляється від Праги з усією своєю прислугою?» Бо серед верхівців, що супроводили карету, був і Маттео, бородатий брамник із Таранто, який раніше завжди залишався на своєму місці, хоч би хтозна – що діялося, а також Йоганн, той худорлявий красень з бурцями, який колись збирав м’ячики, коли Петр і Джованні грали в класичну гру під назвою «paume», а взагалі – особистий графів лакей.

Минула добра хвилина, перше ніж Джованні повірив своїм незабудковим очицям, що верхівець, який виїхав їм назустріч, – і справді Петр. Друзі міцно обнялися, і граф, стримано всміхаючись, подав Петрові пещену, жовтувату руку.

– Ти ще живий, Петре? – вигукнув Джованні.

На плечі в графа Гамбаріні висіла та знаменита рушниця Броккардо, що, як уже згадувалося, належала колись Бенвенуто Челліні; очевидно, дорогою він розважався полюванням, бо під ногами в його коня крутився маленький, але незвичайно жвавий спанієль, а до сідла було приторочено шкіряний ягдташ, з якого виглядали пониклі голівки двох упольованих фазанів.

– Я бачу, любий Петре, – зітхнув граф, – ці сумні, – та що я кажу, – ці жахливі, незбагненні для людського розуму й волаючі до неба події, які сталися на празькому дворі і які зачепили мене сімома лихами, вам пішли на користь, бо допомогли вийти на волю. Однак ця різниця в наших долях не повинна завадити вам відновити стосунки, перервані торік, і наново приєднатися до нас. Я тікаю з цієї країни додому, на свою батьківщину, і якнайсердечніше запрошую вас із собою.

«Ось тобі, бісе, й кропило, – подумав приголомшений Петр, враз позбувшись усіх своїх надій. – Вони тікають! Але чого я повинен тікати з ними, якщо за мною ніхто не женеться?»

– Ваше запрошення – для мене велика честь, пане графе, – відказав він. – Однак я боюся, що те становище, яке пасувало мені в дванадцять років, коли я став вашим пажем, зовсім не пасує мені тепер, коли я вже став дорослий. Крім того, я ще й досі відмовляюсь визнати той параграф двірського етикету, який стверджує, буцім королеви не мають ніг, навіть якщо це тепер, можливо, вже не має такого великого значення.

– Твоя правда, тепер це вже не має аніякого значення, – погодився граф. – Та оскільки зайшлося про ваші сумніви, то я розумію їх і рахуюся з ними, Петре з Кукані, отож будьте такі ласкаві й візьміть до уваги: те, що я сказав про сім лих, я сказав цілком щиро й без перебільшення, бо той узурпатор, який захопив трон, той варвар, який нічого не тямить у картинах й італійське мистецтво не годен відрізнити від нідерландського, бо і те, і те йому байдужі, вкрав і конфіскував, – одне слово, присвоїв усі статки, які я набув у цій країні, під тим сміховинним приводом, буцім картини, які я самовіддано добував для галереї Града, – не оригінали. Неначе він на цьому знається! Та, мабуть, любий Петре, я не буду розводити тут зайвих балачок. Мабуть, у вас є інший, чіткий і обміркований намір чи мета?

Петр відповів, що намір і мета в нього й справді були, але їх не можна назвати чіткими, а тим паче обміркованими. Він повертається до Праги, щоб домогтись там того, до чого прагнув і раніше, – успіху, слави й могутності.

Граф Гамбаріні дивився на нього з неприхованим подивом.

– В людини вашого темпераменту це цілком зрозуміло, – зауважив він. – Але успіху, слави й могутності можна досягти тільки при дворі; а хіба вам не відомо, що скоїлося на празькому дворі?

Петр відповів, що з чуток йому це досить добре відомо. Складається таке враження, буцім там зараз справжній бедлам. Але саме в такому бедламі той, хто знає, чого хоче, легко може дістатися нагору.

Почувши таку відповідь, граф Гамбаріні стримано всміхнувся й витримав хвилину ввічливої мовчанки, яка настає, коли хтось у товаристві бовкне несосвітенну дурницю.

– Ви, бачу, не усвідомлюєте, що говорите, юначе, – озвався він нарешті. – Нагору ніхто не годен вибитися без сторонньої допомоги, навіть якби він був геній чи святий, і навіть у бедламі. Досі вам допомагав я, наскільки це допускала ваша гордість. А хто допоможе вам тепер? Хто захоче допомагати людині, про яку, якщо про неї ще взагалі не забули, відомо, що вона була протеже проклятого графа Гамбаріні, який впав у неласку і якого вигнано із країни? Ви гадаєте, що це підхожа рекомендація для доступу в найвищі кола? З погляду тих, хто нині вже зайняв нові позиції, ви – паршива вівця, любий друже, так, паршива вівця, і, мабуть, надовго.

Цей аргумент полоснув Петра, мов удар батога; очі його розширилися від світла нової істини, яка йому відкрилася.

– У Празі ви поживитесь, як пес макогоном, – провадив граф, усе ще лагідно всміхаючись, – і через те я повторюю своє запрошення: приєднуйтесь до нас як рівний до рівних або, коли хочете, як жебрак до жебрака, – бо я вважаю, що в вас нічого не лишилося на цьому світі.

Тільки-но він це вимовив, як темний ліс, де відігравалася ця сцена,