Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

– Кажіть яку, – озвався Петр.

– Пообіцяйте мені, що ніколи не покинете Джованні.

– Аз якої б то речі? – здивувався Петр. – Я певен, що ви незабаром одужаєте і через місяць зовсім забудете про сьогоднішню пригоду.

– Не відбалакуйтесь, – сказав граф. – Я всього вдруге в житті про щось вас прошу. Перший раз ви відмовились виконати моє прохання, бо вам не дозволяла ваша гордість. Але цього разу вам уже ніщо не стоїть на заваді.

– Обіцяю вам, що супроводитиму Джованні, якщо в цьому буде потреба, – відповів Петр. – Але що ніколи його не покину – такого пообіцяти я вам не можу, бо, хоч ви тут, у Чехії, і втратили все, в Італії у вас є багаті маєтки, а я не хочу до смерті жити коло Джованні, як його нахлібник.

– Ви не будете жити як нахлібник, ви житимете як брат Джованні в скруті, – мовив граф. – Бо в Італії в нас нема нічого, що варте було б бодай ламаного шеляга.

Джованні глянув на батька округленими очима.

– Це неможливо, – сказав він. – А як же наш палац у Страмбі?

– Він уже не наш, – зітхнув граф. – Його поціновано.

– А наші маєтки під Моденою? А наші рудні?

– Вони нам теж більше не належать, – відповів граф. – Я продав їх, коли вирішив перебратися до Праги.

– Що ж нам тоді залишається? – забідкався Джованні.

– Я, здається, сказав ясно: ані ламаного шеляга, – відповів граф. – Кілька років тому я прийняв імператорове запрошення й приїхав на празький двір, бо мій корабель, гордий корабель роду Гамбаріні, з моєї вини почав тонути, а нині він уже спочиває на дні морському. Але я маю впливових і багатих родичів та друзів і дам вам до них рекомендаційні листи; а що світ нині неспокійний, я певен, що молоді й хоробрі люди, які вміють орудувати шпагою й стріляти з пістолів так, як це ви продемонстрували сьогодні, зрештою досягнуть успіху й знайдуть де застосувати свої сили. Тепер мені потрібні тільки приладдя до письма та віск для печатки, щоб я встиг приготувати ці листи.

Минуло чимало часу, перше ніж удалося роздобути все необхідне; здавалося, до графа знов повернулася гарячка, бо хоч він і говорив ясніше й виразніше, ніж спочатку, дихання його прискорилося, щоки розчервонілися, а очі блищали.

– Передусім одне настійне застереження, – сказав він. – Ви можете вступити до будь-якого італійського міста, скрізь ви будете бажаними гістьми, бо ім’я Гамбаріні скрізь звучить гідно, і тільки одне місто мусите обминати за верству, якщо вам миле ваше життя. Це твоє рідне місто, Джованні, Страмба.

– Чому? Що нам загрожує в Страмбі? – здивувався Джованні.

– Там у мене є ворог, перед яким я тяжко завинив, – відповів граф. – Це правитель Страмби, герцог Танкред.

– Дядечко Танкред? – нічого не розуміючи, перепитав Джованні. – Але ж він такий добрий.

– Це ворог, – повторив граф Гамбаріні, дихаючи, мов після швидкого бігу. – Він заприсягся, що помститься мені, і я визнаю, що його гнів справедливий, і мені відомо, що за ті кілька років, які я провів на чужині, він не вгамувався, і що його гнів упаде на твою голову, Джованні, якщо ти потрапиш йому до рук. А тепер, Петре, візьміть перо й пишіть. – І ледь чутним, сиплим шепотом граф почав диктувати: –«Граф Одоріко Гамбаріні його Величності Соломонові, синові Давида, цареві іудейському…»

Петр зупинився, і Джованні з острахом схопив батькові руки.

– У вас гарячка, облиште це й відпочиньте, падре, я принесу вам чогось холодного і покличу лікаря, – він, здається, іще не поїхав.

– Не перебивай мене, – сердито прошепотів граф. – А ти, Петре, пиши далі: «Прошу Вашу величність прийняти мого сина Джованні й поставити його на чолі своїх військ разом з його другом Петром Куканем із Кукані, сином знаного чародія, котрий уміє замовляти будь-яку зброю…»

Джованні заплакав.

– Таточку! – закричав він. – Опам’ятайтесь!

Але граф Гамбаріні вже не зміг ні опам’ятатись, ні далі диктувати в гарячці, бо тут же віддав богові душу.

Графа Гамбаріні поховали на скромному сільському кладовищі недалеко від села, в якому він помер і яке, – про це мовилося вище, – відрізнялося від решти марнотратною розтягненістю вздовж шляху; а втім, так воно й називалося – «Довга Льгота».

Джованні, як і належить люблячому синові, був невтішний у своєму горі.

– Пообіцяймо, Петре, – мовив він, заливаючись слізьми й схлипуючи, коли вони, після того як із цвинтаря розійшлися сторонні, – господиня заїзду й слуги покійного, – зосталися тільки вдвох над свіжою могилою, – пообіцяймо один одному, що навіки залишимося друзями.

– Ах, Джованні, навіщо це тобі? – здивувався Петр. – Навіщо зайвими словами зміцнювати нашу дружбу, яку ми зав’язали ще дітьми? Та якщо ти так цього бажаєш, то будь ласка: я обіцяю тобі залишатися твоїм другом доти, аж доки ти сам не зробиш так, щоб ми розцуралися в сварці й злості.

– Я? – вигукнув Джованні зі щирим подивом. – Чого б це я мав таке робити?

Петр усміхнувся.

– Я добре знаю великих панів, – відповів