Діти капітана Гранта - Жюль Верн

— Скажіть краще одразу, що я хочу вас порішити!

— О! Цього я й побоююсь! — відповів Гленарван, не в силі далі стримувати сміху. — На щастя, північний вітер триває тільки один день!

Усі зареготалися. Паганель стиснув коня острогами й подався наперед, аби розвіяти на самоті свій кепський настрій. За чверть години він уже нічого не пам’ятав. Так сталося — лагідна вдача вченого зрадила йому на деякий час. Але причини цього були чисто зовнішні.

Надвечір Талькав, котрий трохи випередив усіх, подав знак, що вони наближаються до жаданого озера. За чверть години загін уже спускався з високого крутого берега озера Салінас. Але тут мандрівників спіткало тяжке розчарування. Озеро висохло.

Озеро Салінас завершує низку лагун, які поєднують між собою гірські кряжі Вентана й Гуаміні. Колись давно численні експедиції з Буенос-Айреса приїздили сюди по сіль, бо в його воді було багато хлористого натрію. Але сонце геть випарило пересичену сіллю воду, й озеро перетворилося на велетенське блискуче соляне дзеркало.

Коли Талькав говорив про питну воду, він мав на увазі не саме озеро, а річки, котрі вливалися в нього в багатьох місцях. Але о цій порі вони так само пересохли. Пекуче сонце випило воду. Важке пригнічення опанувало мандрівників, коли вони побачили висхлі берега озера.

Треба було порадитись, що його робити. Рештки води в бурдюках зіпсувались і були непридатні до пиття. Дедалі відчутніша й жорстокіша ставала спрага. Перед нею відступали голод і втома. Змучені мандрівники заховалися під забутим індіанцями “рука” — розкинутим у ярочку шкіряним наметом, а коні полягали на мулистих берегах озера і з видимою відразою жували водорості й сухий комиш.

Коли всі розмістились у наметі, Паганель запитав Талькава, як, на його думку, діяти далі. Міні географом і патагонцем почалася жвава розмова. Талькав говорив повагом. Паганель жестикулював за обох. Розмова тривала кілька хвилин, по тому індіянин замовк і схрестив на грудях руки.

— Що він каже? — спитав Гленарван. — Я дещо втямив. Мені здалося, він радить нам розділитися.

— Так, розділитись на два загони, — відповів Паганель. — Ті поміж нас, чиї коні вже геть виснажились й ледве плентаються, так-сяк посуватимуться далі нашим маршрутом уздовж тридцять сьомої паралелі. Ті ж, чиї коні ще в доброму стані, поїдуть наперед цим самим шляхом аж до річки Гуаміні, яка впадає в озеро Сан-Лукас, за тридцять одну милю відсіль. Коли води там буде досить, вони очікуватимуть своїх товаришів на березі Гуаміні. А якщо й там немає води, вони поїдуть назустріч першому загонові, аби вберегти його від зайвої подорожі.

— А далі? — спитав Том Остін.

— Тоді доведеться повернути на південь і спуститись миль на сімдесят п’ять, до перших відног Сьєрра-Вентана, де тече багато річок.

— Це правильно, — сказав Гленарван, — ми так і зробимо, не гаючись ані хвилини.

Мій кінь не надто страждає від спраги, і я зможу поїхати разом з Талькавом.

— О, сер, візьміть мене з собою! — попрохав Роберт, немов ішлося про веселу прогулянку.

— Та чи зможеш ти їхати нарівні з нами, мій хлопчику?

— Зможу! В мене добрий кінь, він весь час так і поривається вперед. Дозвольте мені… Прошу вас, сер!

— Гаразд, поїдеш з нами, — погодився Гленарван, нишком радіючи з того, що Роберт буде з ним. — Сподіваюсь, ми троє не такі вже недотепи, щоб не спромоглись знайти якесь джерело чи водоймище свіжої солодкої води.

— Ну, а я? — спитав Паганель.

— О, ви, люб’язний Паганелю, залишитесь з резервним загоном, — відповів майор. — Ви надто добре знаєте і тридцять сьому паралель, і річку Гуаміні, і взагалі всю пампу, щоб покинути нас. Ані Мюльреді, ані Вільсон, ані я не здатні потрапити до місця зустрічі з Талькавом, але під стягом відважного Жака Паганеля ми впевнено будемо рухатися вперед!

— Я підкоряюсь, — відповів географ, вельми потішений тим, що його настановили головою загону.

— Тільки будьте уважні! — додав майор. — Пильнуйте, аби не завести нас туди, де нам нічого робити, приміром, на тихоокеанське побережжя!

— Ви заслуговуєте на це, нестерпний майоре, — відказав сміючись Паганель. — Однак скажіть мені, дорогий Гленарване, в який спосіб ви порозумієтесь з Талькавом?

— Я гадаю, — відповів Гленарван, — мені навряд чи доведеться заходити з ним у розмову. А втім, тих кількох іспанських слів, що я засвоїв, вистачить, аби ми зрозуміли один одного в разі нагальної потреби.

— Тоді рушайте, мій шановний друже, — мовив Паганель.

— Спершу повечеряємо, — відповів Гленарван, — і спробуймо заснути перед від’їздом.

Повечеряли всухом’ятку — запити було нічим — і, за браком кращого, поснули. Паганелеві ввижалися уві сні потоки, водоспади, річки, ручаї, ставки, струмки, навіть повні вщерть карафки, — одним словом, усе те, що звичайно містить у собі придатну на пиття воду; це був справжній кошмар.

Наступного дня, о шостій ранку, коней Талькава, Гленарвана й Роберта засідлали й напоїли рештками води; вони пили жадібно, хоч вода була огидна й нудотна. По тому вершники схопились на коні.

— Щасливої дороги! — крикнули враз майор, Остін, Вільсон і Мюльреді.

— А головне, подбайте, щоб не повертатися назад! — вигукнув Паганель.

Невдовзі патагонець, Гленарван і Роберт, обертаючись з дещо сумним почуттям, загубили з очей маленький загін, доручений піклуванням географа.

Desertio de la Salinas, тобто пустеля озера Салінас, якою проїжджали вершники, являла собою рівну глинясту поверхню, порослу миршавим чагарником, карликовими мімозами, що їх індіанці називають “курра-маммель”, і кущами “юмма” — рослини, багатої на соду. Подеколи траплялись соляні озерця, які навдивовижу яскраво відбивали сонячне проміння. Око могло легко узяти ці “баррерос”