Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

Хотіла злетіти? Куди? Я вважаю, що була вона не стільки розбещена й хтива, скільки ласа на похвали, прагнула, щоб схилялись перед її красою. Мабуть, їй досить було б і дзеркала, якби… могла зазнати всієї повноти обожнювання, не роздягаючись. Тоді вона, може, й зовсім не грішила б. На жаль, схиляння мусить бути очевидним, реальним. Обожнювана жінка повинна щодня відчувати всю свою неповторність.

Ліс колихав зірки. Ванда припала до мене всім тілом, носом уткнулася в мою щоку. Знову була змучена, нещасна, геть виведена з рівноваги. Зіниці в неї звузились.

— Ти мені ще нічого не сказав. Нічого ще… — Вона оглянулась. «Зараз скажу, все тобі розкажу. Бо ти вже не будеш єдиною жінкою в моєму житті, — це мене дуже пригнічувало, — будеш другою, а за хвилину, може, й третьою, і четвертою».

Я не спромігся потішити її самолюбство, задовольнити жадобу до похвал. Я мовчав, а вона плакала. Як заспокоїти її? Ледве усвідомивши, яке безмежне щастя, просто-таки нове життя, дала мені Ванда, я вже почав боятися за дотеперішнє своє життя. Що станеться з моєю ненавистю до того ворожого, жорстокого світу, до якого належить і вона? Чи не опинюсь я й сам у тому світі проти своєї волі? Павел казав на зборах нашої групи: «Будьте пильні, дефензива[4] вдається до різних методів, підсилає до наших товаришів жінок, щоб нас провалити чи принаймні розкласти нестійких. Один товариш… через провокаторку… невтомну в любощах… звабливу…»

Голос остороги бринів не вгаваючи… Невтомну…

Звабливу… Авжеж, авжеж, вона зваблива. Ясно — це провокація. Усе на світі перемішалося: насолода, а потім спокута — страждання. Мабуть, так злидар годинами стоїть, втупившись очима в золотий храм. Так, мабуть, поводиться перед смертю зрадник, прагнучи останніх пестощів. Іще раз, іще тільки один-однісінький раз… О-дин!

Це вже наказує зверхник підлеглому. «І згинь мені з очей».

— Ти думаєш, я не знаю, хто ти такий? Пекельний виплодок. Комуніст. О господи боже… («Розвій хмару тіла мого!») Камінь і той можна зрушити, а ти… Хіба для того я прийшла сюди, в ліс?

— Аякже. Знаю. Для чогось іншого прийшла. Аякже.

Павел недарма попереджав. — Я прикусив язика.

— Павел? Який Павел?

— Такий собі.

— Брат, чи що?

— Може, й брат.

Ванда стиха охнула. Я й досі не розумію, чи була вона засмучена тим, що даремно пожертвувала собою, а чи невдоволена, що я не висловив захоплення її незрівнянною красою, яку годилося повсякчас прославляти. Мені все-таки стало шкода дівчини, і я промовив:

— От як зустрінемось тут завтра, я тобі все розкажу.

— Він мені завтра розкаже! І що значить «все»?

Цією зневажливою відповіддю вона знов здобула перевагу наді мною. Знов я втягнув голову в плечі, але не склав зброї і сказав з іронією:

— Розповім тобі, де збираються групи. (Груп тоді вже не було).

— Що ти мені товчеш про якісь там групи! Шила в мішку не сховаєш, Дарвін тобі подобається, а гудзичків застебнути не можеш. Позастібай. І щоб ти знав: у лелек я давно вже не вірю. Може, тільки косоока Зоська ще вірить.

Ця її наївна мудрість роззброїла мене, і я зітхнув з полегкістю.

Напевне, саме тоді й розвіялась моя підозра щодо Вандиної ролі в нашій любовній грі. А може, вона знала лише назву «осередок», яку вживала вся фашистська пропаганда, а таке поняття, як «групи» Комуністичної партії та Спілки комуністичної молоді, було їй не відоме?

Та мені було досить самого тільки натяку на те, що Ванда щира, і я палко запевнив:

— Застебну. Побачиш, застебну. Ти й сама мов чарівний гудзичок. Тисяча гудзичків. Тільки застібай та розстібай.

Вона була спокійна й задоволена, коли я виводив її з лісу. Ми йшли стежкою вздовж вузькоколійки. В пітьмі поблискували рейки. Під легеньким повівом хвилювало збіжжя. Повітря, пронизане місячним сяйвом, пахло кислим молоком. Як любо, привільно і легко з Вандою!

Якийсь вихор бурхав у мені з дедалі більшою силою, сіючи в душі самі лише суперечності.

Наші ноги рухались в одному ритмі. Раз-два, раз-два…

Нехай мені добра не буде, коли тоді — незалежно від того, що сталося потім, — я не мріяв, що отак ми йтимем разом на вершину життя, повного несподіванок і небезпек.

Бо чого ж би то я так непокоївся за Ванду, мов за дружину? У неї вдома будуть неприємності. Як їм запобігти? Вона поглянула на мене з добродушною поблажливістю.

— Лишенько моє, який же ти недолугий стратег! Хіба ти нічого не знаєш?

Щоразу, коли вона не вертається додому пізно ввечері, її батьки думають, що донька залишилася в косоокої Зоськи, яка живе на приватній квартирі, щоб до ранку зубрити з нею уроки. Адже Зоська має славу завзятої зубрилки. Спершу вона намагається все зрозуміти, а потім вивчає урок напам’ять і тоді виспівує його, як молитву.

Ванда обіцяла Зосьці, що нікому не зрадить таємниці її непереборного кохання до бліденького семінариста, — а це ж гріх великий, це все одно, що намовляти господа бога на злочин, — а за те Зоська погодилася завжди покривати подругу. Найбільше Зоська боїться, щоб не знайшли в неї фотографії семінариста, яку вона цілує перед сном, примовляючи: «Шануйся, не перевтомлюйся.

Все буде гаразд, як дістанеш парафію. Щиру правду тобі кажу, я ж це добре знаю, мій панотченьку». Зосьчина мати була економкою в ксьондза.

— І ти не боїшся? — спитав я.

— Ні, — відповіла Ванда, чомусь образившись.

Я відчув огиду до себе за свою надмірну обережність.

Тепер я знаю, що цей нав’язливий комплекс був не тільки наслідком конспірації, а й дістався мені у спадок від батька. Сама свідомість цього бентежить людину, змушує весь час бути насторожі. Хай йому біс, я ж сам вважав, що на шлях підпільної боротьби мене привело не тільки прагнення служити високим ідеалам — Народові, Справедливості, Революції, а й переконання, що чи не найважливіше в житті — повсякчас переборювати власний страх. А тим часом задавав Ванді безглузді запитання.

Але вже й тоді я сумнівався, щоб Вандин батько міг бути таким легковірним. Невже він повірив казочці про ночівлю в косоокої Зоськи? «Неймовірно, неймовірно», — як казав старший швейцар, коли зразковий учень запізнювався в гімназію.

З-за прозорої хмарки диму виринає гладка пика пана адвоката. Показний був чолов’яга. Хоч і невисокий, опасистий, але задерта вгору голова ніби додавала йому зросту й величності. Його вважали за теоретика місцевих ендеків, яких, незважаючи на культ Дмовського