Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
Тільки-но пролунав дзвоник на велику перерву, Ванда схопила мене за рукав.
— Тепер ти від мене не втечеш. І не думай.
Поговоримо з тобою, і ти пом’якшаєш. От побачиш. Ти ж, певно, навіть богу не молишся. Я давно вже не бачу тебе в костьолі перед уроками. Добре, що так сталося. Ти мене вдарив, але не буває такого лиха, щоб на добре не вийшло. Тепер я за тебе візьмуся. З чого починати, я й сама до ладу не знаю, спитаю в тата. Про мого тата навіть у газетах пишуть.
Довгий дзвоник. Велика перерва. Міські синки та донечки лізуть у портфелі по булочки з ковбасою або шинкою. Блиснули срібні замочки, клацнули ключики. Ось як виховуються власники й охоронці порядку.
В коридорі вже грають у пінг-понг. Стрибають один перед одним Юзек і Стефек. Здоровані. Один ходить до гімназії чотирнадцять, другий п’ятнадцять років. Обидва знають її історію краще, ніж усі вчителі, разом узяті. Вони навіть хотіли були вступити в легіони Пілсудського.
Серед малюків шастає куцак, чоловічок з рукавичку, викладач праці в молодших класах. Фертик. Він увесь час крутився коло німкені, що викликало цілу зливу дотепів. На думку спадала байка про муху, яка сіла на ріг вола під час оранки. «І ми орали!» Здоровані міняються місцями. Стефек витирає з лоба піт, роздивляється довкола і простягає п’ятдесят грошів викладачеві праці: «Хлопче, збігай по сигарети». Той відскочив як опечений. І зник. Переполох, галас, метушня.
— Прощайся тепер з будою, — каже хтось співчутливо.
Стефек чвиркнув.
— Я самому полковникові Беліні стремено держав, а цей не може збігати по сигарети? Це ж для нього честь!
— Твій тато такий розумний? Ну, то наші розмови не підуть на марне, — пробурмотів я розгублено, безтямно втупившись очима в одну точку. Я ніби вперше помітив дівочі опуклості, які визивно розпирали тісну в цьому місці сукню. Ванда, збентежившись, підняла руки, ніби затуляючись, і чимшвидше побігла до законовчителя по благословення. А в мені ще дужче спалахнула жадоба помсти… Ах ти ж… ще побачимо, хто кого перевиховає! Може, тоді вже виникло в мене невиразне бажання оволодіти Вандою. (Боже милий, тільки як же це робиться?) Не пам’ятаю.
Скидалось на те, що керівниця шкільного релігійного товариства здобуде нову перемогу. Скільки разів ксьондз гримав на мене, коли я на уроці закону божого дивився під парту: «Ей ти, покинь там читати антихристові газети. Вчення Христове тобі не йде в голову, вона лайном набита». Сказано недвозначно. Щербатий Юзек П. через моє плече шепотів на вухо Ванді, щоб подражнити її: «Лайно найшвятішого отця, порізане на кружальця». Отож і законовчитель зрадів, що я погодився на виховні розмови. На тій самій перерві він з батьківською усмішкою підійшов до мене й почав говорити про те, що дороги господні недовідомі, а тому грішна людина завжди може стати праведною. Доказом того можуть бути святі.
Від нього тхнуло ладаном. До гімназії він приходив, відправивши дві служби: для школярів і для хворих у лікарні.
Я паленів від сорому, бо ксьондз говорив голосно, і учні з інших класів, які симпатизували лівим, могли подумати, що я зрікся своїх переконань. Похнюпившись, я пересував ногою сюди-туди камінці на доріжці. Скільки зусиль я докладав, щоб прищепити їм огиду до ренегатів різного гатунку! Отож тепер, «рятуючи честь», у відповідь на ксьондзові напучення я заявив, що й ангел не стерпів би і стукнув Ванду, якби вона закривала йому книжку.
— Та вона ж… — я хотів показати, чого варта її «добрість», але ксьондз, усміхнувшися з жалем, перебив мене:
— Ач ти який! Справжній більшовик! Це тільки доказ твоєї гордині. Ванда готується як слід за тебе взятись, розумієш? Люципер теж хотів… Але не буду брати на себе Вандиних обов’язків. Вона перебере все в тобі по зернинці, як купу піску, і тоді ти побачиш увесь занепад душі своєї. Вона по ниточці дійде до клубочка. Натомість хочу тобі сказати те, чого Ванда через свою скромність не скаже. Побожні та покірні люди й такі діти божі, як Ванда, бачать зло на світі, бачать людські провини перед богом, а тому й спалахують, гніваються з усякого приводу й тоді уподібнюються найгіршим грішникам.
Але вони швидко змивають свій гріх каяттям і молитвами. Їхню поведінку можна виправдати, адже світ мерзіє в гріхах. Ти погодишся зі мною, коли відбудеш бесіду з Вандою.
Він посварився на мене пальцем і сховав руки в рукави сутани, ніби для того, щоб утриматись від розправи з заблуканою вівцею.
Я кивнув головою й відійшов, ще раз пересвідчившись, що духівництво прощає багатіям усі злочини, мовляв, винен у всьому народ, який не засвоїв церковного вчення про покору. Фізик, проходячи повз мене в коридорі, пробурмотів: «От ви вже й почали очищатись від ганьби, гріха і… від прогресивних ідей». Я здригнувся. Відразу зрозумів, скільки в цьому жарті гіркоти. Фізик був засмучений. А викладач праці бігав по всій гімназії, шукаючи Дріботуна, щоб вимагати кари Стефекові.
Здоровані вчилися в паралельному класі, тому Стефеків вибрик на наших заняттях не позначився. Зрештою, здоровані були вже в такому віці, що начебто й не належали до нашої гімназичної братії. А дівчата сприйняли цей випадок, як відплату за