Діти капітана Гранта - Жюль Верн

Джон Манглс зробив відповідні розпорядження, і матрос пішов переказати їх помічникові капітана.

— Тепер, друзі мої, — сказав Гленарван, — повернемось до нашого документа. Ми натрапили на слід страшної катастрофи. Від нашої кмітливості залежить життя кількох людей. Докладемо ж усіх зусиль, щоб розгадати цю таємницю.

— Ми готові, любий Едварде, — мовила Гелена.

— Насамперед треба визначити в цьому документі три частини: по-перше, те, що ми знаємо, по-друге, те, що дозволяє робити певні припущення, і трете — те, що нам невідоме. Що ж ми знаємо? Те, що 7 червня 1862 року трищоглове судно “Британія” з порту Глазго потонуло, що два матроси й капітан кинули в море цей документ під 37°11? широти і що вони просять допомоги.

— Достеменно так, — мовив майор.

— Які припущення вірогідні? Перш за все — корабель загинув десь у південних морях, і тут я прошу уважніше придивитися до слова “гонія”. Може, це частинка назви якоїсь країни?

— Патагонія! — скрикнула Гелена.

— Безперечно.

— Та хіба ж тридцять сьома паралель перетинає Патагонію? — спитав майор.

— Це дуже легко перевірити, — відповів Джон Манглс, розгортаючи карту Південної Америки. — Саме так. Тридцять сьома паралель проходить крізь Патагонію. Вона перетинає Араукарію й пампу вздовж північних кордонів Патагонії і губиться в Атлантичному океані.

— Гаразд! Читаємо далі. Двоє матросів і капітан “діст…” дістались, але куди? “Контин”… — до континенту; зверніть увагу, до континенту, а не острова. Що ж сталося з ними? На щастя, тут збереглося три літери “пол…”, які говорять нам про їхню долю. Ці бідолахи — бранці, вони потрапили в полон. До кого? До “жорстоких індіанців”. Хіба це не переконливо? Хіба слова, котрих бракує, не просяться самі собою на порожні місця? Хіба документ не робиться раз у раз ясніший?

Гленарван говорив упевнено, в очах світилося щире й глибоке переконання. Його запал передався іншим, і вони всі враз вигукнули:

— Так! Безперечно, так!

Помовчавши хвилину, Гленарван повів мову далі:

— Наші припущення, друзі, видаються мені цілком вірогідними. Як на мене, катастрофа сталася біля берегів Патагонії. А втім, я довідаюся в Глазго, куди йшла “Британія”, і ми тоді розміркуємо, чи могла вона опинитись в тих місцях.

— Нема потреби їхати так далеко, — зауважив Джон Манглс. — В мене є комплект “Торговельної й мореплавської газети”, ми зараз матимемо найточніші відомості.

— Так подивімось мерщій! — сказала Гелена.

Джон Манглс узяв весь комплект за 1862 рік і почав швидко переглядати. Невдовзі він з видимим задоволенням прочитав:

— “30 травня 1862 року. Перу. Кально. Місце призначення Глазго, “Британія”, капітан Грант”.

— Грант! — вигукнув Гленарван. — Той мужній шотландець, що хотів заснувати Нову Шотландію на островах Тихого океану!

— Так, — ствердив Джон Манглс, — той самий. 1861 року він відплив з Глазго на “Британії”, і відтоді про нього ні чутки, ні вістки.

— Жодного сумніву, це він, — сказав Гленарван. — “Британія” вийшла з Кально 30 травня, а 7 червня, за тиждень, потонула біля берегів Патагонії. Ось вся її історія, вміщена в цих рештках слів, котрі, здавалось, ніколи не вдасться розтлумачити. Бачите, друзі, в тій частині, що дозволяла припущення, ми розгадали майже все. Тепер єдине, чого нам бракує, — це градуса довготи.

— А він нам і не потрібен, — сказав Джон Манглс, — коли відомі країна й широта, я узявся б знайти місце, де скоїлось лихо.

— Отже, тепер ми знаємо геть усе? — спитала Гелена.

— Все, люба Гелено, — відповів Гленарван, — і прогалини в документі, пороблені морською водою, я можу заповнити тепер так легко, наче мені диктуватиме сам капітан Грант.

Гленарван знов узяв перо й не вагаючись написав таке:

“7 червня 1862 року трищоглове судно “Британія”, із порту Глазго, затонуло біля берегів Патагонії, у Південній півкулі. Двоє матросів і капітан Грант спробують дістатися до континенту, де потраплять у полон до жорстоких індіянів. Цей документ кинуто… градусів довготи і 37°11? широти. Подайте їм допомогу, або ж вони загинуть”.

— Добре! Добре, любий Едварде, — сказала Гелена. — Якщо ці бідолахи знову побачать свою вітчизну, то саме вам вони будуть зобов’язані цим щастям.

— Вони побачать її! — відповів Гленарван. — Документ надто зрозумілий, ясний і переконливий, щоб Англія зразу подала допомогу своїм трьом синам, кинутим напризволяще на пустельному узбережжі. Те, що вона зробила для Франкліна [6] й ще для багатьох, вона зробить і для потерпілих аварію на “Британії”.

— Але в цих нещасних, — мовила Гелена, — лишились, напевно, родини, які оплакують загиблих. Може, в сердеги капітана Гранта є жінка, діти…

— Ваша правда, люба Гелено, я подбаю про те, щоб їх повідомили. Вони повинні знати: надія ще не втрачена. А тепер, друзі, зійдемо на палубу, очевидно, ми підходимо до порту.

Справді, “Дункан”, набираючи ходу, йшов уздовж берегів острівця Бутла. Праворуч виднівся Ротсей, чарівне містечко, котре притулилось у розкішній родючій долині. Потім яхта увійшла у вузьке гирло затоки, пропливла повз Грінок і о шостій вечора стала на якір під базальтовою скелею Думбартону, де височів славетний замок шотландського героя Уоллеса.

Там уже очікувала коляска, щоб відвезти леді Гелену й майора до Малькольм-Касла. Гленарван квапливо обійняв молоду дружину, поспішаючи на експрес до Глазго. Та він устиг передати телеграфом важливе повідомлення, що за кілька хвилин прибуло до редакцій газет “Таймс” і “Морнінг кронікл”:

“За довідками про долю трищоглового судна “Британія”, з порту Глазго, й капітана Гранта звертатися до лорда Гленарвана, Малькольм-Касл, Люес, графство Думбартон, Шотландія”.