Амок - Янка Мавр
Але від цієї втіхи по всьому тілу побігли мурашки.
Це був справжній голос з того світу. Глухий, монотонний, якийсь скрипучий — він промовив щось довге, ніби молитву або цитату з книги, і з цих слів, а більше з тону, Піп усе ж таки зрозумів щось на зразок того, що життя і смерть — одне й те ж, що все на світі марне і що щасливий лише той, хто спроможний вбити своє тіло, щоб піднести і вдосконалити свій дух…
Але дивна річ: чи то ці мудрі думки, чи монотонний голос, чи, може, навіть безпосередній вплив факіра — зробили те, що Піп трохи заспокоївся. Все те, що з ним сталося, почало здаватись уже не таким жахливим; навіть думка, що йому доведеться просидіти тут увесь вік, його не так лякала. Зараз же і в нього з'явилися різні мудрі думки.
«Ось, — думав він, — цей факір добровільно сидить тут п’ятнадцять років і почуває себе щасливим. Мабуть, це недаремно, мабуть, у цьому справді є щось хороше. Інакше навіщо б люди так робили? Кожному з дитинства відомо, що все навколишнє ми сприймаємо так, як почуваємо себе. Коли я почуваю себе пригніченим, нещасним, сумним, тоді все навколо — і люди, і сонце, і хата, і само життя — здається огидним, неприємним, нудним, нецікавим. А коли я почуваю себе задоволеним і щасливим, то найгірша погода, хата і люди — все здається приємним, цікавим, хорошим. Отже, наше самопочуття робить нас щасливими. Отже, коли створити в собі таке самопочуття, як у цього факіра, то можна непогано прожити свій вік і тут…»
Ці, думки і настрій так заспокоїли його, що він стоячи почав дрімати, а потім сів і заснув. Скільки часу він так спав, невідомо. Але прокинувся з дуже неприємним почуттям: ноги його задерев'яніли, у рукаві й на шиї щось лазило.
Усі мудрі думки розвіялися, як дим. Холодний, безмежний розпач охопив душу. Не тямлячи себе, Піп ударився об двері, і… вони відчинилися. Комірчини призначалися для факірів — ніхто, звісно, не розраховував, що факіри ломитимуться в двері, і петлі робилися не дуже міцними. До того ж вони поржавіли чи погнили за сотні років.
Піп вийшов. Невідомо, котра була година, але, видно, стояла пізня ніч, бо, незважаючи на той самий сірий морок, тіні в кутках були дуже чорні. Глянув на вікно свого сусіда, — той стоїть собі, ніби не зрушив з місця за весь цей час, а в очах його наче докір: «Чого ти, дурню, тікаєш від свого щастя?» Піп постарався швидше відійти од нього.
Він почав никати по божниці. Хоч і знав, що виходу для нього тут не лишили, але інстинктивно шукав його. Оглянув різні кутки, помітив кілька дірок-входів, але довго не міг наважитися лізти туди. Хто знає — може, потрапиш ще в гіршу біду? А сірників не було, намокли.
«Та все одно гіршого нічого не може бути!» вирішив, нарешті, Піп і поліз в одну дірку. Посуваючись навколішках, він дійшов до якихось східців, зійшов угору, але далі ніякого виходу не було. І навіть не можна було знайти якихось дверей. Довелося повертатись назад.
Несподівано він намацав збоку дірку. Там східці вели уже вниз. З великою обережністю він почав сходити, але несподівано східці скінчилися, і Піп відчув, що. він висить над безоднею. Звідти навіть дихало вогкістю й цвіллю.
Раптом унизу почувся якийсь рух, незрозуміле шелестіння, ніби там хтось місв тісто. Шум дужчав, наближався. Ось ніби щось загойдалося біля його ніг.
Волосся стало дибом на голові Піпа. Він кинувся назад, зачепився ногою, впав; нога сковзнулася вниз, доторкнулася до чогось м'якого, живого. Та це було тільки на одну мить. Піп встиг підняти ногу й вилізти назад.
Він довго сидів у храмі й сушив голову, думаючи про те, що там могло бути. Головне — ніякого звуку не було чути. Нарешті заспокоїв себе тим, що принаймні це були не люди.
«Видно, без світла нічого не вийде!» сказав він сам собі і вирішив чекати дня. Але через кілька хвилин зрозумів, що вдень, мабуть, і зовсім не зможе виходити, бо, напевне, швендятимуть люди.
Довелося знову йти на розшуки. Знову знайшов один вхід. Він так само вів униз; далі повертав ліворуч. Піп хотів піти туди, але в цю мить доторкнувся рукою до клямки з правого боку. Натиснув — відчиняється. А далі ніби видно світло!
Один-другий поворот — і він опинився в приміщенні, схожому на майстерню, де були якісь скрині, кілки, вірьовки, навіть труби. А звідкілясь збоку йшло світло.
«Чи не люди там?» здригнулося серце, але Піп все ж таки обережно просунувся вперед. Дорогою за щось зачепився, похитнувся і, щоб не впасти, інстинктивно вхопився за якусь вірьовку. Вірьовка подалася. Він випустив її з рук — і ось нагорі щось ляснуло!.. По тихих кутках покотилася луна, і Піпу вона здалася громом, хоч насправді звук був зовсім слабкий.
Піп затисся в щілину й став чекати смерті. Але минула хвилина, друга — все було тихо.
Відлягло від серця. Поповз далі. Ставало світліше. Ось хід знову веде вгору. І раптом Піп побачив того самого п'ятирукого ідола! Хоч і знав він цього істукана, але в першу мить було якось страшно зустрітися з ним сам на сам.
Збоку був залишений один світильник, мабуть, щоб не спускати вогонь. Тоді Піп підійшов до ідола, обмацав його, постукав — гуде, значить, порожній всередині. Підняв руку з ножем, опустив — той самісінький ляскіт, який щойно його злякав. Значить, вірьовка була припасована, щоб піднімати й опускати цю руку! Справді, нехитра механіка.
Піп спустився вниз, щоб краще роздивитися прилади. Ось кілки й блоки, щоб «чудом» відчиняти двері перед ідолом. Ось шнурочки, щоб очі ідола лупали. Ось газова трубка,
