Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми - Сельма Лагерлеф

Був теплий ясний день. До полудня сонце припекло, а в Лапландії навіть улітку це буває нечасто.

Того дня Мартін і Марта вирішили дати своїм гусеняткам перший урок плавання.

На озері вони побоювалися учити їх — як би не скоїлося якої біди! Та й самі гусенятка, навіть хоробрий Юксі, нізащо не хотіли лізти в холодну озерну воду.

На щастя, напередодні пройшов сильний дощ, і калюжі ще не висохли. А в калюжах вода і тепла і неглибока. Й ось на сімейній раді було вирішено навчати гусенят плавати спочатку в калюжі. Їх вишикували парами, а Юксі, як найстарший, ішов попереду.

Біля великої калюжі всі зупинилися. Марта зайшла у воду, а Мартін із берега підштовхував до неї гусенят.

— Сміливіше! Сміливіше! — покрикував він на пташенят. — Дивіться на свою матір і наслідуйте її у всьому.

Але гусенятка тупцяли на краю калюжі, а далі не йшли.

— Ви зганьбите всю нашу родину! — насварила їх Марта. — Негайно йдіть у воду!

І вона спересердя вдарила крильми по калюжі.

Гусенятка як і раніше тупцювали на місці.

Тоді Мартін підхопив Юксі дзьобом і поставив його прямо посеред калюжі. Юксі відразу по саму потилицю пішов під воду. Він запищав, заборсався, відчайдушно забив крильцями, запрацював лапками і… поплив.

За хвилину він уже чудово тримався на воді й із гордим виглядом позиркував на своїх нерішучих братів і сестер.

Це було так образливо, що брати і сестри тут же полізли у воду і запрацювали лапками анітрохи не гірше за Юксі. Спочатку вони намагалися триматися ближче до берега, а потім осміліли і теж попливли на саму середину калюжі.

Услід за гусенятками і Нільс вирішив було скупатися.

Але цієї миті якась широка тінь накрила калюжу.

Нільс підняв голову. Прямо над ними, розпластавши величезні крила, ширяв орел.

— Швидше на берег! Рятуйте пташенят! — закричав Нільс Мартіну і Марті, а сам помчав шукати Акку…

— Ховайтеся! — кричав він по дорозі. — Рятуйтеся! Стережіться!

Стривожені гуси визирали з гнізд, але, побачивши в небі орла, тільки відмахувалися від Нільса.

— Та що ви, осліпли всі, чи що? — надривався Нільс. — Де Акка Кебнекайсе?

— Я тут. Чого ти кричиш, Нільсе? — почув він спокійний голос Акки, і голова її висунулася з комишів. — Чому ти лякаєш гусей.

— Та хіба ви не бачите? Орел!

— Ну, звичайно ж, бачу. Ось він уже спускається.

Нільс, вирячивши очі, дивився на Акку. Він анічогісінько не розумів.

Орел наближається до зграї, й усі спокійнісінько сидять, ніби це не орел, а звичайнісінька ластівка.

Ледь не збивши Нільса з ніг широкими сильними крильми, орел сів біля самісінького гнізда Акки Кебнекайсе.

— Привіт друзям! — весело сказав він, клацнувши своїм страшним дзьобом.

Гуси повилазили з гнізд і привітно закивали орлу.

А стара Акка Кебнекайсе вийшла йому назустріч і сказала:

— Вітаю, вітаю, Горго. Ну, як живеш? Розповідай про свої подвиги!

— Та вже краще мені про свої подвиги не розповідати, — відповів Горго. — Ти мене не вельми за них похвалиш!

Нільс стояв осторонь, дивився, слухав і не йняв віри своїм очам, ні своїм вухам.

«Що за дива! — думав він. — Здається, цей Горго навіть побоюється Акки. Ніби Акка — орел, а він — звичайнісінький гусак».

І Нільс підійшов ближче, щоб трохи краще роздивитися цього дивовижного орла.

Горго теж втупився в Нільса.

— А це що за звір? — запитав він Акку. — Чи не людської він породи?

— Це Нільс, — сказала Акка. — Він справді людської породи, та понад те наш найкращий друг.

— Друзі Акки — мої друзі! — урочисто сказав орел Горго і злегка нахилив голову.

Потім він знову обернувся до старої гуски.

— Сподіваюся, вас тут без мене ніхто не кривдить? — запитав Горго. — Ви тільки подайте знак, і я з будь-ким поквитаюся!

— Ну, ну, не зазнавайся, — сказала Акка і злегенька стукнула орла дзьобом по голові.

— А що, хіба не так? Хіба сміє хто-небудь із пташиного народу суперечити мені? Щось я таких не знаю. Мабуть, тільки ти! — І орел ласкаво поплескав своїм величезним крилом по крилу гуски. — А зараз мені пора, — сказав він, зупинивши орлиний погляд на сонці. — Мої пташенята захрипнуть од крику, якщо я запізнюся з обідом. Адже вони всі — в мене!

— Ну, спасибі, що відвідав, — сказала Акка. — Я тобі завжди рада.

— До скорого побачення! — вигукнув орел.

Він змахнув крильми, і вітер зашумів над гуртом гусей.

Нільс довго стояв, задерши голову, і дивився на зникаючого в небі орла. Раптом із густих комишів пролунав боязкий голос Мартіна.

— Що, полетів? — пошепки запитав він, вилазячи на берег.

— Полетів, полетів, не хвилюйся, його й не видно вже! — сказав Нільс.

Мартін повернувся назад і закричав:

— Марто, діти, вилазьте! Він полетів! Із хащі визирнула стривожена Марта.

Марта огляділася довкола, потім подивилася на небо і лише тоді вийшла з комишів. Крила її були широко розправлені, а під ними тислися перелякані гусенята.

— Невже це був справжній орел? — запитала Марта.

— Справжнісінький, — сказав Нільс. — І страшний такий. Кінчиком дзьоба зачепить — до смерті приб'є. А поспілкуєшся з ним трохи — навіть і не скажеш, що це орел. З нашою Аккою, як із рідною матір'ю, розмовляє.

— А як іще йому зі мною розмовляти? — сказала Акка. — Я йому трохи не матір'ю й доводжуся.

Тут