Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
Відпустив Тимка і вхопив молодицю за душу і почав товкти об стіну. А вона його вговорювала:
— Йосипе, Йосипе… Та май сором… Мене, жінку, до хлопчиська приревнувати? Ну як таке можна в голову брати?! Де ж це видано-бачено? Ти просто сказився!.. Хлопче, йди геть… Бачиш, людині з хмелю казна-що верзеться!..
Тимко отямився і здогадався, що якось треба викручуватись, що вона робить вигляд, наче не знає його, і він сказав:
— Я хотів спитати, де тут живе кравець Микита. Мені сказали, що він добре свити шиє. Мені треба свиту пошити.
У мене гроші й на сукно є… У нього, казали, є добре сукно.
П’яний чолов’яга обернувся.
— Микита? То якого біса ти сюди поліз?!
— Я недавно в Києві…
— А я думав, що ти її крутіль! Їй-богу, думав!.. Убив би!.. Але твоє щастя… Ти вибачай, що я тебе трохи того… зачепив… Іди собі, йди… Микита не тут… Його треба шукати за тим ярочком…
Добре побитий, обидва ока запливли багряними пухлинами, пішов Тимко на торжище, яке вже розрідилось і змаліло.
Побачив подругу чорноокої перекупки і спитав, чи немає в неї маку.
— Це ти весь час по базару з гусаками бігаєш? — вона відказала, посміхаючись єхидно.
— Чого це я? — обурився Тимко.
— Ти одній молодиці подобаєшся. Правда, вона вже стара. На цілих три роки старша за мене… Кажуть, що ти десь служиш у великого пана?
— Та я, їй же богу, не знаю, чи він великий, чи малий. Я в того Лицаря служу отам, під Горою… Так ото й кажу — мені мак потрібен.
— Є мак, є! Ось із горщик лишилося. Може, до мене додому прийдеш? Там у мене чимало маку… — говорила про мак, а сама уважно розглядала міцну й зграбну постать парубчака.
Сіра, вся в зморшках, тільки очі жваві. Виглядала вона старшою, але погляд у неї веселий. І щось у ньому було таке злодійкувате.
— Як буде потрібен ще мак, приходь до мене додому. У мене хата оно там! Четверта хата від церкви праворуч, якщо звідсіля йти. Хата, правда, старосвітська, маленька, зате своя, а не найманий куток, як у декого…
— А зайду, якщо мак буде смачний.
— Що ти з ним робитимеш?
— Коржики з маком.
— Як?! — здивувалась перекупка. — То ти все вмієш? І навіть коржики?
— Всього ніхто не може знати. Все тільки Бог уміє. А я тільки трошки… куховарити.
— Ну й ну. Цікаво, цікаво! Як же то буває, щоб такі парубки та й куховарську справу знали?.. А ти до кухарського цеху вже попросився?
— А чого мені туди проситись?
— Як чого? Ходитимеш на свята на братчину! Коли хто скривдить — заступляться. Спочатку учнем тебе запишуть. А витримаєш іспит — станеш підмайстром. А може, як ти такий здібний, та ще вина не дудлитимеш, то на майстра спроможешся!
— Мене до хмелю не тягне. Він мені ані гидкий, ані добрий…
— Ну то до баб тягне! — хихикнула перекупка, підморгнула Тимкові, і він геть зашарівся. Перекупка того не помітила, бо лице хлопця було й так червоне від ударів.
Вона попорпалась у луб’янім козубі і видобула звідтіля плаский шмат свинцю.
— Приклади собі під ліве око. Бо так розпливеться, що завтра вранці не розкліпиш повіки. Хто це тебе?.. Господар?..
— Господар мене не може бити, бо я йому ні раб, ні холоп… Якби він мене вдарив, я б до нього не повернувся.
— Слухай, а то правда, що вся литва, і ляхи, і німці подалися на лови, щоб там проти нас, киян, змовитись? Щоб будувати костьоли на Подолі? Щоб у Горішньому місті, біля Софії, поставити костьол?..
— Їй-бо, не чув! — здвигнув Тимко плечима. — При мені такого ніколи не говорили. А що вони там між собою по-литовському чешуть, то я не знаю, бо ще по-їхньому не навчився.
— А хіба тільки литовці у Лицаря живуть?
— Та всякі є… — відповів Тимко, згадуючи про те, що наказував Лицар, коли брав його до себе, щоб він не базікав, що робиться в його дворі.
— Свинець потім мені принесеш, коли буде непотрібен. Добре допомагає, особливо якщо у воду опустити. Як мій поб’є, я завжди прикладаю!..
— То, моя господине, — криво усміхнувся Тимко, — ти хочеш, щоб він і мене потовк, коли з’явлюся?
— Та ні! Він тільки тоді до мене приходить, коли я його покличу. Якщо ти до мене прийдеш і він з’явиться, я його зразу ж прожену. — І весело захихикала.
