Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Пригодницькі книги » Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

Читаємо онлайн Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
Вітовського.

— Ви що, цілу ніч тримали чоловіка в канцелярії? — з жахом випалив Кость Левицький, витріщившись допитливо. — Та це… Це, зрештою, свинство… Старого чоловіка… Ні, це, це… — він так налякався і так розхвилювався, аж почав заїкатися.

— Мені наказано було.

— Негайно проведіть нас до намісника! — обурено закричав Левицький, злісно поправляючи пенсне.

— Самі дорогу знаєте! — відрізав Грицан. «Ах, падлюка! Замість похвалити мене, він… Ах, падлюка! Жаль нема тут Поточняка. Він би з ним порозмовляв!»

Йому хотілося вліпити Костю Левицькому по морді. Щоб пенсне аж вгрузло! Скрегочучи зубами, поплівся, однак, за членами Національної Ради. Першим, м'яко відчинивши двері, ввійшов до канцелярії Левицький, вклонився Гуйнові, котрий надуто куняв побіч свого робочого столу.

— Пробачте, але ми змушені вас потурбувати, — м'яко промовив Кость Левицький. — Цієї ночі…

— Знаю. Я арештант.

— Ми щиро-щиро просимо пробачення, — хутко, догідливо прогугнявив Кость Левицький. — Але так складаються обставини… Ми вчора просили вас… Мова про владу в Галичині.

— Так-так, я тепер в'язень українського війська, — похмуро підтвердив Гуйн, кліпаючи вицвілими віями. — І я, власне, не можу виконати ніякого акту передачі влади, я передаю свій уряд в руки віценамісника пана Децикевича. Отже, прошу мати з ним справу. І бажаю вам успіхів. Заодно прошу посприяти, аби я в найближчих днях виїхав зі Львова.

— Дякуємо вам за все те добре, що ви зробили для українського народу, — поправивши пенсне, улесливо пролепетав Кость Левицький. — Від імені Української Національної Ради бажаю вам усього найкращого, міцного здоров'я і многая літа. Про все інше прошу не турбуватися — ваш виїзд ми організуємо…

Грицан, стиснувши до болю зуби, опустив очі. В нього розболілася голова, лице палив сором: найогидніше в людині — прилюдне приниження. Хотів піти геть, та почув біля вуха Ростиків єхидний голос:

— А Кость Левицький таки вихований чоловік…

— Йдем, бо зараз кину бомбу…

Він вискочив прожогом за двері. В довгому коридорі, слабо освіченому, плював просто на килимові хідники, скрипів зубами, кусав уста й цідив мало не вголос безперестанку:

— Скотина! Скотина! Яка ж він усе-таки скотина!

Грицана наздогнав стрілець і сказав, що Вітовський викликає його до телефону; Вітовський звелів:

— Передай команду охорони намісництва комусь із старшин, а сам негайно приходь до штабу. Ти тут потрібен.

— Зараз буду, — без ентузіазму зронив Грицан.

Він зробив так, як повелів Вітовський, і покинув намісництво. За порогом зупинився. Над Львовом висіли густі хмари. Сірі, важкі. Грицан чи то зітхнув, чи ковтнув вогкого повітря, — десять років тому жандарми, після атентату на Потоцького, вивели сюди Січинського, щоб одвезти до криміналу, а ти йдеш у штаб майбутньої республіки… Але звідки взялось оте твоє спустошення? Чому не торжествуєш? Один Господь Бог відає! І Грицан ступив на Губернаторські вали — бульвар-сквер перед намісництвом, — пішов на вулицю Руську. Безлюдно. Моторошно. Чомусь не видно трамваїв. По кутах квадратної площі Ринок встановлено кулемети. На вежі ратуші тріпотів синьо-жовтий стяг, прапорці висіли й на деяких будинках. Очі зупинилися на кам'яниці, за брамою якої мешкала у дворі Оксана. Як вона там? Напевно, думає, що вже покинув, — переспав і покинув… Нічого, мусить потерпіти. Він усе їй пояснить.

У Народному домі застав справжній шарварок. Заки пропихався до Вітовського, наштовхнувся на новоспеченого коменданта Львова Сеня Горука, — високе чоло, відкрите втомлене лице сорокап’ятирічного мужчини, що пройшов з Січовими стрільцями всю війну. А коли Грицан наштовхнувся ще на полковника Гриця Коссака, то аж нарешті втішився: старі, гартовані січові кадри прийшли на поміч! Правда, в нього — може, під впливом Вітовського — не було особливо симпатії до Коссака, Грицан був на боці тих, хто казав, що Коссак самозванець, сам себе зробив полковником… Та зараз не до цього! Зараз потрібне порозуміння — спільно вирішувати спільні справи.

Хоча Коссак і Горук були першими комендантами куренів (відповідно першого і другого, третім — півкуренем — командував отаман доктор Степан Шухевич) створеного в чотирнадцятому році легіону Українських Січових стрільців, хоча Коссак був майже на десять років молодшим від Горука, проте по щаблях військової драбини видряпався вище: коли весною п’ятнадцятого року легіон було іменовано першим полком Українських Січових стрільців, австрійське командування поставило на чолі його Гриця Коссака, надавши чину полковника. Саме той чин і муляв багатьом очі. А може, все те від заздрості,— подумав Грицан, — здається, в жодній нації світу не панує така епідемія заздрості, як в українській… Один одного ладен утопити… Чи не від цього всі наші біди? А ще кожен хоче мати першість. Адже незаперечний факт, що у тому ж таки чотирнадцятому році, на здвизі 28 червня, генеральний отаман «Січей» Кирило Трильовський і голова «Соколів» Іван Боберський мало не побилися за дрібницю: кому йти на чолі походу зліва, а кому справа… Чи так уже це важливо? Що вдієш — амбіція! Отож воно і є, що заздрість, амбітність, жага влади, хоча нема на це таланту, а ще здатність будь-кому служити, аби лиш видертися на вершечок службової піраміди чи влаштуватись у гнилому, але для себе солодкому болоті обивателя — чин, гаманець, кам’яниця, жінка з посагом, — і вже він патентований патріот, як казав Іван Франко. Або класичний перекинчик, який рідну маму продасть самому туркові! Як же я всіх їх… люблю!

— Грицан? — Гриць Коссак оторопів, мотнув головою, не вірячи, що перед ним реальна особа; лице його мов з мармуру висічене, низький лоб, жорсткий погляд, широкі губи. — Мені казали, що тебе вбили.

— Після розгрому легіону під Бережанами генерал Брусилов узяв його до себе в прийми, — пожартував Поточняк за спиною Ярослава.

— Ну здоров! — рука в Коссака чіпка.

Мабуть, правда, що бив стрільців, — майнуло в голові Грицана, — а що божок — то божок… Певне, і далі ні з ким не рахується. Буде Вітовський мати з ним клопоту.

— Вітаю і вас, — сказав Ярослав.

— Дива війни… Але добре, що живий.

Відгуки про книгу Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: