Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

А Ярослав не приходив, Оксана раз за разом виглядала у вікно, навіть відчиняла двері в коридор, — ані звуку, — і під вечір вона стривожилася. А може, його вбили? Ну, той же Адам… Вийняв з кишені револьвера і… Уявивши закривавленого Грицана на сірому бруку, Оксана застогнала з розпачу.

Перше листопада тягнулось для Костя Левицького вічність! Аж запитував себе: коли закінчиться цей скажений кошмар? Ні, ні! Ніколи не сподівався, що все так обернеться! Звичайно, зважив: будуть з поляками певні непорозуміння. Однак передовсім готувався до переговорів — затяжних, упертих, гарячих, безкомпромісних, а проте — переговорів. Навіть гартував у собі дипломатичну терпеливість, незворушну твердість; навіть ретельно підібрав заздалегідь цілий жмут переконливих фактів, аби довести право Галичини на самостійність; навіть озброївся промовами самого Вільсона, — що іще треба? Але щоб у перший день поляки почали стріляти… Ні, цього він не те що не завбачив — не припускав. І прошу дуже!

Сидячи зараз за просторим, як більярд, столом, котрий ще пару годин тому займав барон Гуйн, Кость Левицький знову й знов переконував себе: його дозвіл на затіяний стрільцями військовий переворот — чорна помилка! Стрільці хіба що розворушили осине гніздо. Незалежну Галичину треба було творити мирно. Мирно! А то все Вітовський! Ні, не годен собі простити, як міг він — доктор Кость Левицький, чоловік поважного віку, довголітній посол парламенту і сейму, досвідчений, зрештою, адвокат, — як міг він отак легко піддатися вмовлянням юнців? Тепер маєш! Розплачуйся!

Розлючений на себе, він раптом ні з того ні з сього скочив на ноги, мовби ось тут, збоку, під стіною, стояв Вітовський і він, Кость Левицький, хотів його висварити, як непоштиву дитину. Але під стіною стояв не отаман Дмитро Вітовський, а бронзова статуетка панцерного гусара із списом, що її Гуйн, певне, забув узяти з собою, і Кость Левицький, як раптово скочив, так само раптово поник, зів’яв, зіщулився, мовби злякався, що гусар зараз проткне, його тим своїм списом, — і надовго застиг — чапів над чужим столом. Нарешті прийшов до тями й підсвідомо, все ще щулячись, по-котячому нечутно, наче на передніх лапках, покрався до вікна — звідси, з колишнього кабінету намісника, місто — наче на долоні; намісництво височіло над стольним Львовом, над, здавалося, цілим краєм… нацією. Кость Левицький мимоволі прицмокнув: ось звідки намісники черпали свою силу! Львів стояв перед ними на колінах…

Не кліпаючи, він дивився на червоні дахи — дивився, дивився, дивився… І враз на якусь секунду-другу йому видалось, що Львів також стоїть на колінах перед ним, доктором Костем Левицьким, — тієї ж миті якийсь особливо теплий, досі не звіданий трепет гострою хвилею прокотився по його грудях — від горла до самісінького пеніса. Кость Левицький стрепенувся. Він глибоко відчував свою зараз значимість, а водночас боявся признатись самому собі в своїй, на даний момент, немічності, убогості — власне, безпорадності. І розпачливо зітхнув. Коби не ця жорстока дійсність, не ці круті повороти подій! Все ж ніби було продумано, виважено — і такий кінець! Чи початок кінця?..

Перевів очі на вежу ратуші, де під осінньою мжею мляво, ледь помітно метлявся синьо-жовтий прапор, і Костю Левицькому стало до отупіння лячно — страх пройняв усю його душу. Що буде завтра? Як буде? І він поспішно вернувся назад до чужого столу; тепер очі схопили на першій сторінці одного з часописів гасло: «Україна — від Кубані до Сяну!» Кость Левицький ще більше злякався, аж втягнув голову в плечі, наче дійсно панцерний гусар хотів проткнути його списом. Господи, пощо так голосно?.. Можна спокійно, тихо…. Всі серйозні справи вершаться в тісному колі, між солідними людьми…

Зненацька до кабінету ввірвався геть-чисто переполошений Ізидор Голубович, ще з порога вигукнув:

— До нас іде польська делегація!

— Делегація? — перепитав Кость Левицький, збліднувши.

— Сам крайовий маршалок Незабітовський!

Замішання тривало недовго: ковтнувши повітря, Кость Левицький спробував приборкати власний страх перед страхом іншого, щоб не впасти до самого долу.

— Ви хотіли сказати — колишній маршалок? — проговорив, розтягуючи слова, а далі вже впевненіше: — Так, колишній, бо колишнього галицького сейму більше не існує, владу обійняла Національна Рада.

— Не знаю, чи колишній, але йде!

Сідайте, — сказав Кость Левицький, машинально тицьнувши пальцем на м'яке крісло. — Разом побесідуємо з Незабітовським.

І хоча він заздалегідь готувався до переговорів, проте затиснув зуби, аж заболіли, не моргаючи, внипився очима у двері. Коли б ще хтось був… Коли б взагалі було повно людей… Тільки не тет-а-тет! Але ж, Костю, вгамуйся! Ти не раз мав аудієнцію в самого цісаря — і не тремтів! То чому напудився зараз? Це ж Незабітовський, всього-на-всього Незабітовський. Хто він супроти тебе? Колишній крайовий маршалок? Най собі сто раз ним буде! А ти — Кость Левицький. Кость Левицький! Кость Левицький! А сивий чубчик на його тім’ї не переставав дибитися…

Незабітовський ввійшов першим, за ним Адам Стемпковський і решта. Незабітовський тримався так, ніби нічого не змінилося, — він почував себе крайовим маршалком. Кость Левицький підвівся, однак, йому назустріч, дипломатично простягнув правицю.

— З чим шановні панове завітали? — гостинно запросивши сісти, поспитав Кость Левицький.

Незабітовський стримано, ввічливо, неголосно, але перед цим зробивши красномовну паузу, промовив:

— Сподіваюся, панові доктору не важко здогадатися, що привело нас сюди. В усякому разі ви поступили нечемно.

— Що пан має на увазі? — делікатно перепитав Кость Левицький, подумавши, що треба негайно «одягати» фрак дипломата.

— Ми хотіли підкреслити, що з обох сторін падають трупи, — сказав Стемпковський, поглянувши на Незабітовського.

— Так-так! — підтвердив той. — Хіба би лиш додати: ми багато років живемо