Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

не подінешся від того, що якісь невидимі нитки зв'язують тебе з минулим, — все залишається при людині. Й добре, й погане. Адамові кортіло зупинити її, перегородити дорогу, проявити свою владу над нею. Він одчув, що вона його запримітила. Бо — похитнулася аж. І опустила очі. Вона свідомо опустила очі й дивилась собі під ноги. Раптом в Адама лунко забилося серце, щось стиснуло груди. Він нічого не розумів, — звідки таке збудження? Адже він ніколи не кохав її. Вони порівнялися — Адам і Оксана, — вони порівнялися й пройшли мимо одне одного; вона з опущеними очима, а він із завмерлим серцем: «Я так хочу дитини…» Миле сотворіння. А колись же він так любив гладити її розпущені коси…

«Можливо, це моє щастя? Вона ж бо така непідкупно щира. А може, це фальшивість? Усі щирі, поки незаміжні. Зрештою, хіба вона була найкращою серед усіх, кого я знав?»

Жіноцтво замелькало перед його очима, немов карусель. І він заспокоївся. Він навіть дивувався з того хвилинного спалаху своєї слабості, чи вірніше — своєї жалості до тієї, котра колись йому належала. Ще будуть! І не такі. Кожен певен, що в нього усе попереду. Але ж за весною не йде весна. Ну що ж — її замінює фантазія.

А взагалі він був проти жінок. Його завжди дратували їх егоїзм і тупість. Він любив повторювати слова Мередіта: цивілізація жінок буде останнім завданням, яке поставить перед собою мужчина. Часом він, однак, вимальовував власний тип жінки — і тоді займався онанізмом.

Вдома відчинила Адамові не мати, а батько. Власне, Адамові було байдуже. Він так втомився.

— Що чувати? — Кароль Стемпковський спитав те, що питав завше; він зачинив двері на ключ і став посеред вітальні.

— Все старе! — буркнув Адам і роздратовано подумав: «Хоч би він волосину з носа вирвав, стирчить, аж бридко».

Кароль Стемпковський приніс на таці пляшку коньяку, два келишки й акуратно нарізані дольки лимона з цукром.

— Не заперечуєш?

— Якраз смакує. Після доброї роботи чарка коньяку ніколи не завадить — розслаблює.

— Твоє здоров’я!

— Віват! — глумливо кинув син.

П’ючи, Адам чув, як чарка дрібно цокає об жовті пеньки батькових зубів. Той пив, заплющивши малі очі, над якими майже не залишилося брів.

— Французький! — передихнув Кароль Стемпковський. — Звичайно, вони хотіли б забрати собі Східну Галичину, ці галицькі політики. Але вони забувають, що економічне освоєння поляками цього краю тривало протягом п’яти століть… — до «чистої» окупації поляками Галичини він приплюсовував «австрійське» сторіччя.

«Особливо ти освоював…»

— …і залишається до сьогоднішнього дня однією з найголовніших основ добробуту і економічного життя краю.

«Особливо ти зміцнював цю основу».

— А тепер нам пригрожують! Нас хочуть позбавити нашого! Фактично нас хочуть винищити!

«Особливо тебе…»

— Я цілком поділяю благання наших тутешніх братів, які просять, щоб ми їх врятували, захистили.

Кароль Стемпковський шпарко ходив по хаті, виголошував свої тиради, як на суді. Можливо, навіть шкодував у цю хвилину, що він адвокат, а не прокурор.

— Я цілком підтримую Радзівілла, який казав, що господарські і виробничі спроможності польського населення на Україні повинні бути визнані такими цінностями, використання яких може в значній мірі сприяти процвітанню польської нації і її відроджуючої держави. Адже так?

Він зупинився напроти сина — Адам, понуривши голову на груди, твердо спав у м’якому фотелі.

XVIII

Все було готове, і всі були готові, а час тягнувся неймовірно довго. За вікнами Народного дому стояла глуха чорна ніч — ніч, тривожна тиша і неспокій. Дехто пробував подрімати на шкільній лаві — не зміг. Час від часу приходили молоді розвідники-гімназисти: у польськім Академічнім домі — забава з танцями; в польськім «Соколі» починається якесь зібрання; на вулиці Шептицьких затримано підводу зі зброєю, ескортовану поляками… Вітовський глянув почервонілими очима на годинника і сказав:

— Почалося перше листопада…

«Хай би він трохи відпочив», — подумав Ярослав і, поправивши пістолет, що муляв ребро, також машинально глипнув на годинника — обидві стрілки перехилились за дванадцять. Він визирнув у вікно. Коли білий сніг падає на дорогу — стає чорним, зовсім білий сніг стає зовсім чорним…

— Залишилось кілька годин, — сказав Поточняк, схиляючись разом з Вітовським над картою Львова.

Час повз повільніше, аніж черепаха: хвилина — день, година — рік… Грицан зрештою не витерпів і знову закурив та вийшов у коридор. Ох, нудота! Дика нудота! Та найбільше безглуздя — вірити в щось без підтримки власного настрою. Отже, спокій! Все — в ім’я спокою! І пам’ятай: щастя завжди на боці сильних!

— Боюся, щоб ми не були відрізані від краю, — розмислював над картою Поточняк. — Як і боюся, щоб не мучив наших людей страх перед невідомим.

— Ковтни коньяку, — Ростик без під’юджування простягнув йому флягу. — Помагає і заспокоює.

— Це не заспокоїть, — проте Анатоль пригубив — грілися тіло й думки. — Головне, аби Нас підтримала вся Галичина. Без такої підтримки пропадемо.

— У краю верховодять колишні австрійські старшини, — розмислював над його словами Вітовський. — Вони мають певний досвід і розуміються на військових командах.

— Ви хотіли сказати: колишні австрійські дезертири, що колись ховалися від фронту, а тепер ходять героями? — сердито, якось звірувато вихопилось в Анатоля.

Поточняк нервував. Йому з Грицаном доручено чи не найголовніше — брати намісництво й арештувати цісарсько-королівського намісника Галичини генерал-полковника барона Йоганна Гуйна. Спершу, в метушні, на це доручення він якось ніяк не реагував: брати — то брати! А зараз аж сироти виступили на руках — це ж самого намісника треба скинути з трону! Не кожному випадає така висока місія: намісника — з трону, а