Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— Петрушевич знову поїхав до Відня, — зауважив Боговик.

— Знаю, читав, — кивнув Вітовський. — А чого поїхав? Стара історія. Він поїхав ласкаво просити, аби Відень передав владу в руки українців. Він буде просити, як колись, в часи війни, прохав, щоб не вішали наших людей, бо вони, мовляв, не зраджують Австрії — їх тільки безпідставно запідозрюють у зраді, це все, мовляв, поляки та москвофіли наговорили про зраду… Його слухали і робили своє. Тепер, я переконаний, буде те саме. Отже, вихід єдиний — такий, який пропонує військовий комітет, — брати владу за допомогою війська! — Вітовський обвів усіх уважним поглядом. — А поки що, шановне товариство, тимчасово — тимчасово, підкреслюю, — засідання припиняється. Оголошую перерву на годину. Поточняка, Грицана і Боговика прошу залишитися на коротку розмову.

Наступного дня — після того, як прибув Вітовський, — тридцять першого жовтня, голова Народного комітету національно-демократичної партії, член Національної Ради і керманич її галицької комісії у Львові, що мала вирішувати всі поточні справи, заки Петрушевич перебуватиме у Відні, доктор Кость Левицький статечно прямував до Народного дому, де влаштувала свій осідок Національна Рада. Збоку глянувши, можна було подумати, що він нікуди не квапиться, що йому абсолютно байдужі державні справи, ба навіть не обтяжує себе ними. Однак насправді це було не зовсім так, — голова аж тріщала від напруги. А що не розпускав кроку, то як-не-як, а в наступному році виповниться шістдесят, не конче побіжиш, та й про пристойність не завадить подумати. А проте, не зважаючи на поважний вік, виглядав доволі моложаво. Носив інтелігентно-пишні вуса і борідку, яку, акуратно поділивши навпіл, зачісував уліво й вправо, — метелик-вуса, метелик-борідка. І золоте пенсне.

Як персону, його не оцінювали однозначно. Одні хвалили — інші гудили, одні захоплювались — інші заздрили. Якщо перемішати всі думки, то виходило, що Кость Левицький — модерний практичний політик, натура не широка, осібняк без суспільної романтики, котрий ніколи не виступав з виразною політичною програмою, його промови в австрійському парламенті і галицькому сеймі були сухі й схожі одна на одну. Попович панської закваски, що засвоїв собі мужицькі прийоми в поведінці й поступках, він був добрим учнем у школі, в університеті, наполегливістю рівнявся з талановитими, готував себе до науки. Розвідка про «Руську правду» була його габілітаційною працею, та університет відмовив у габілітації. Тоді він кинувся до громадського життя, бо ще замолоду брав участь у суспільно-політичній та освітній діяльності. Мотором його стремлінь була амбіція, шляхом до вершин — праця, бо не мав природного таланту. Але без економіки ніяке діло не піде. Тоді вдався до адвокатури і, треба визнати, був непоганим цивілістом. А взагалі, мав сильну волю йти до мети, мав наполегливість, якими вирівнював скупі природні дані. Так він став одним з чільних галицьких політиків, керівником найбільшої в Галичині національно-демократичної партії, а помимо того, головою «Крайового союзу кредитового» і «Крайового союзу ревізійного», президентом ради «Земельного банку гіпотетичного», а ще мав пряме відношення до «Дністра», «Карпатії», «Народної гостиниці». Одне слово, це була чи не найбільша фігура, проти якої, однак, стала сильна опозиція, яка, зрештою, вибрала президентом Української Національної Ради не його, а колишнього голову Української парламентської репрезентації Євгена Петрушевича. Власне, ще раніше його усунули від головування в Головній Українській Раді, яку витворили галицькі політичні партії в перші дні світової війни. Проте Кость Левицький був не з тих, що відступають. Він чекав своєї хвилини. І тепер, коли Євген Петрушевич оббивав у Відні пороги, Кость Левицький збагнув, що виступає на арену не як доктор Кость Левицький, а як історична постать, про котру говоритимуть майбутні покоління, ба навіть найгіршого керманича держави не можна викинути з історії.

Але історія — баба капосна, — подумав Кость Левицький, — он як жорстоко вона обійшлася з Придніпрянською Україною! Він мав на увазі Центральну Раду. Першим універсалом оголосила автономію України, яку Тимчасовий уряд визнав лише під великим тиском, і то в рамках чотирьох губерній. І тільки другим універсалом від 3 листопада 1917 року оголошувалося з’єднання всіх українських земель під крилом Центральної Ради. Але й далі — автономія. І навіть третій універсал, 20 листопада, коли була проголошена Українська Народна Республіка, не визначав самостійності, а — федеративний зв’язок з Росією. 17 грудня 1917-го — ультиматум уряду Леніна: або Центральна Рада дозволить більшовикам діяти на Україні, або виповімо війну. Центральна Рада відкинула його, і більшовицькі війська рушили на Україну. Справжня біда почалася після Бреста: закликавши німців та австрійців на терен України для захисту від більшовиків, Центральна Рада сама була розігнана, і тепер на Україні запанував поборник «єдиної неділимої» гетьман Скоропадський. І на Україні — хаос, — подумав Кость Левицький, — суцільний хаос. А деякі наші опозиціонери горланять про возз’єднання. Яке возз’єднання? З ким з’єднуватися? З гетьманом Скоропадським, котрий хоче запхати Україну назад у пащу єдиної неділимої Росії? Хоч би Петрушевич зателефонував, хоч би вже щось там у Відні вияснилося, тривожився Кость Левицький, бо ж з дня на день може прибути з Кракова польська ліквідаційна комісія, щоб перебрати в Гуйна владу, — тоді буде пізно.

Подув пронизливий крижаний вітер. І налетіла колюча мжичка. Кость Левицький зіщулився. Перед Вірменською церквою дорогу йому перебіг чорний кіт, зблиснувши зеленими очима, а в дворику тієї ж Вірменської церкви заскиглила сука, яку обнюхував патлатий пес.

Кость Левицький сплюнув сердито і, обігнувши Народний дім по вулиці Корняктів, з боку Преображенської церкви, ввійшов через парадний хід. У тимчасовій канцелярії першим його зустрів Ізидор (або Сидір) Голубович — прибічник по парламенту і партії, сорокарічний доктор права, — повняве обличчя, невиразні вуса, тонкі губи, тонкий ніс, гострі очі під низькими бровами, високе чоло з залисинами і рідке волосся, чесане назад.

— Телефонував доктор Петрушевич?

— Ні,— впевнено відказав Голубович.

— Хм-хм-хм! Що б то мало означати?

— Ні дзвінка, ні кур’єра.

— Хм-хм-хм! Але ж може прибути ліквідаційна комісія, — допитливо дивився на Голубовича.

— Треба йти до намісника.

— Хм-хм-хм!

— Нема ради — треба йти до Гуйна.