Родовичі - Василь Сліпачук
Земля тремтіла під ударами дерев, що падали, вивертаючись з корінням. Їхні верхівки обчухрувались об інші дерева, і листя засипало тремтячі від жаху тіла огнищан. А над головами котилося: «Гу-у-ра-а-а-а!.. Гу-у-ра-а-а-а!..» І огнищанам здавалось, що це боги вигукують бойовий клич їхнього роду. І надія виганяла з серця страх. Та вже наступної миті все накривав могутній рокіт: «Г-ах, г-ах… г-ах… гуп-гуп-гуп», — це йшли залізнорукі воїни, які викрешують з хмаровиськ блискавиці.
Вони пробивали небо, і звідти нескінченним струменем, із загрозливим шипінням спадала вода. Вона вишукувала виярки, будь-яку впадину і заливала їх. Було чути, як, підохочуючи один одного, дзюркотять ручаї, як, солодко причмокуючи і зітхаючи, всмоктує їх земля. Огнищани в низині вибрали місце для ночівлі, і десь зверху на них налетів бурхливий потік.
Довелося підводитись і майже навпомацки шукати собі спокійнішого пристановища. Довго брели глинищем, ледь витягуючи ноги з рідкого багна, потім дерлися, сповзаючи і чіпляючись за траву. Нарешті отаборились на пагорбі, далі від дерев, бо під ними було небезпечно шукати зараз захистку. Але тут вітер шалений виривав траву з-під тіла. У зблисках вогненних стріл шкірились білістю відчахнутих гілок дерева, а видавалось, що то залізнорукі вже зійшли на землю і йдуть на них, роздираючи роти в моторошному усміху. «Перуне, заступи… Боже, стань на захист», — може, це благання вихопилося з чиїхось грудей, а може, сама знесилена земля простогнала, аж усі огнищани підхопили:
— Перуне!.. Прийди, боже, стань над нами!.. Прийди, Перуне!..
Повторювали ці слова безліч разів, з надією і розпукою, притишено й з останніх сил. І вони, ці слова, ніби затримували пориви вітру, дощ, відводили удари блискавиць.
І хоча вітер зривав з їхніх тіл залишки одягу, дощ роз’ятрював рани, а їм здавалося, що бог став над ними і напнув темне шатро. І тоді огнищани закричали:
— Бог наш лежить на березі ріки… Ми покинули його… Порятуймо Перуна… Порятуймо! — Вони поривалися кудись іти, але скрізь натикались на стіну води і гостре віття дерев.
— Стійте! — закричав дужим голосом старійшина Родь, перекриваючи гук грози. — Стійте! Не ходіть, ми усі загинемо… Зі мною підуть воїни. Ми принесемо Перуна.
І старійшина повів огнищанських воїнів до річки. Росько і Брич теж ішли серед них. Важкий і небезпечний був їхній шлях… Ворожі духи з ревінням літали круг них, глушили їх пронизливим свистінням, кидали в очі пісок, перепиняли поваленими деревами, вогненними стрілами розбивали скелі.
Та ніщо не могло спинити огнищан. Старійшина вивів їх до річки. У спалаху блискавиць вони побачили намети, але жодного людського голосу не долинало звідти. Тоді спустились узвозом униз і пішли берегом. Річка наливалася водами і розгойдувалась між берегами. Пісок під ногами сповзав до річки. З її глибин пориви вітру приносили жалібне скімлення. «Це віщун… Він кличе нас до себе», — Росько вдивлявся в білі гриви хвиль, холонучи від жаху.
Перун лежав на спині, й вода добиралась уже до його голови. Ще трохи і віщун стягнув би його в річку… Дужі воїни взяли подобу бога на плечі й легко понесли до лісу.
Коли прокинувсь Даждьбог[28], злі духи забилися в найглухіші закутки, і добрі духи заходилися вимітати небо, підпирати його сонячними стовпами. Дерева випростували гілля, трава заворушилась, і якийсь птах уже пробував голос, чистий його звук спокоєм озвався в серцях змучених людей.
А навкруг них було усе потрощене й понищене. Здавалося, що не було дерева вцілілого, стеблинки незламаної, клаптика землі рівного. Скрізь лежали товстелезні стовбури, зламані навпіл, у землі зяяли глибокі вирви, куди стікала каламутна вода.
Довго сиділи огнищани, слабкі тілом і духом. Ховали один від одного очі, щоб не бачити в них приреченості й безнадії. Тоді підвівся старійшина Родь, оглянув кожного. Похитав зажурено головою, бо залишилось їх жменька.
— Родовичі…— Мова його була тиха й розважлива, — Страшне лихо впало на наші голови. Боги покарали нас, бо ми стали забувати їх. Злі духи привели до нас посадника Воротила. Іменем князя він чинив зло і насильство… Сміявся з наших богів, ми терпіли… Наче вороння на конаючого вовка, накинулись чужинці, яких звуть варяги, на нас… Ми хотіли залагодити з ними по-доброму, обіцяли нагодувати й напоїти їх, просили погрітись біля наших вогнищ. Але вони хотіли забрати в нас усе, і ми зустріли їх своїм бойовим кличем. Гу-р-ра-а-а-а! — несподівано вигукнув старійшина.
Ніхто не підтримав, але він бачив, як зблиснули очі у воїнів і як їхні руки мимоволі потягнулися до зброї.
— Ми вигнали Воротила і гадали, що він більше не повернеться. Та не забув той зрадник роду дороги до нас і прийшов з дружинниками… А ми не зуміли оборонити свої домашні вогнища. І тепер поневіряємось по нетрях, мов дикі звірі, в яких кожен ладен пустити стрілу… То яка буде ваша рада?
Наймудріші голови думали, сивобороді мужі прагли відшукати в темній невідомості ту щілину, крізь яку можна зазирнути в майбутнє роду. Але жодному з них не під силу було відсунути завісу, за якою ховався день прийдешній. Нічого не бачили старечі очі, а втомлений розум кволо вишукував світлячок надії. О, добре думати про будучину племені, коли навкруг тебе товпиться тьма воїнів, які сміливо заступлять дорогу ворогам. А хіба гірше радитись, коли мисливці приносять цілі купи звіриних шкур, рибалки трусять верші, повні блискучої риби, а над багаттям смажиться м’ясо вепра, і жир скапує у вогонь? А де знайти мудру пораду тепер?
ДИКЕ ПОЛЕ