Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Машина спускалася в долину. Єревана ще не було видно, але вже відчувалося його дихання.

На вершині одного з горбів, поблизу від Канакера, чорні машини викидали воду, яка в білій мережаній піні падала вниз.

— Цієї споруди раніше я не бачив, — сказав Камо.

— Це водонасосна станція, — відповів йому супутник. — Електронасоси піднімають сюди воду з міжгір’я Зангу, а потім скеровують її каналами на зрошення нових виноградників.

Камо не міг опам’ятатися від здивування. «Адже тут зовсім недавно — думав він, — була пустеля!..» Та ще більше був він здивований, коли автомобіль наблизився до міста. На раніше безводних, кам’янистих, повних гадюк і скорпіонів горбах, що оточують Єреван, тепер підносились нові величезні будови — заводи, фабрики. Ліворуч від них розкинулись біленькі виселки. В молодих садах, що оточували будиночки, весело дзюрчали живодайні води Зангу…

Ще один поворот— і перед мандрівниками показався Єреван, який стояв в одному з куточків Араратської долини, з трьох боків оточений горбами, що утопають в зелені садів.

Серце Камо радісно забилося від захоплення. В Єревані він народився. Тут минули його дитячі роки…

Машина зупинилася. Легко зіскочивши, Камо пішов дорогою, то пролягала між садами. З обох боків з-за парканів виднілися ніби сонцем налиті абрикоси.

— Звідкіля ти, синку, з яких місць? — ласкаво запитала у Камо літня жінка, яка стояла біля паркана в одному із садів.

— Я живу на березі Севану.

— Севану?.. Ну, зажди, коли так, покуштуй абрикосів: у вас їх немає.— І жінка, незважаючи на збентеження Камо, насипала йому повну шапку абрикосів.

Так, у них, в безлісному краї, нема ні садів, ні фруктів. Абрикоси, які дала йому жінка, були соковиті, запашні. Недарма багато хто вважає абрикоси вірменським плодом, а їхньою батьківщиною— Араратську долину. Ні смаком, ні ароматом, ні красою з єреванськими не зрівняються ніякі абрикоси в світі…

З серцем, сповненим радощів, Камо ввійшов у Єреван.

Як швидко виросло і покращало його рідне місто! Ось на місці старої вулички в кварталі глинобитних будинків проходить тепер новий красивий проспект імені Сталіна. Обабіч його стоять великі розкішні будинки з чорного, червоного, рожевого і кремового туфу.

Місто збудоване на невичерпних пластах вулканічної лави. Колись, тисячоліття тому, потоками залила вона цю місцевість і закам’яніла кольоровими шарами — дорогоцінними туфами. Ось чому для спорудження нових будівель єреванцям не треба привозити камінь здалеку.

В дитинстві, коли Камо жив у Єревані. він часто зупинявся і подовгу дивився на роботу каменярів.

Видобутий на поверхню туф м’який, як дерево, і його розпилюють алмазними пилами, обтесують сокирами. Можна збити цвяхами два камені в один.

Камо пригадав, як він ще маленьким без будь-якого зусилля підіймав шматок туфу в половину свого зросту — такий легкий цей камінь.

Камо продовжував роздивлятися місто.

Він із здивуванням побачив, що за останні роки нижче від Єревана виросло в Араратській долині нове промислове місто, з рядами величезних будівель, з упорядкованими робітничими селищами, що спускалися до міжгір’я річки Зангу. Побачив, як одна за одною простягалися вздовж річки електростанції. По мідних дротах вони несли силу річки Зангу збудованим в Араратській долині бавовно-обробним фабрикам, консервним заводам, насосним станціям.

Електрика тут підіймала воду озера Айгер-Гьол на вершину горбів, а звідти скидала її вниз, і вода бігла по каналах, зрошуючи плантації бавовни і виноградники.

Зангу рухає всі промислові гіганти, фабрики і майстерні Араратської долини. А сила Зангу — це сила води озера Севан, зібрана у ньому протягом віків.

В Єревані Камо насамперед зайшов до редакції республіканської піонерської газети.

Дівчина, в якої Камо запитав, чи можна бачити редактора, люб’язно вказала йому на двері, що вели у сусідню кімнату.

За величезном столом сиділа, схилившись над газетою, молода людина. Це був редактор.

Задзвонив телефон. Редактор зняв трубку і почав з кимсь розмовляти. Помітивши Камо, він вказав йому рукою на крісло.

Поки редактор розмовляв по телефону, Камо непомітно його розглядав.

Високе чоло, чорне волосся, темнокарі очі і впевнений погляд цієї людини йому дуже сподобались.

— Ви звідки? — запитав редактор у Камо, поклавши трубку.

— Я ваш кореспондент Камо. Із села Лчаван на Севані.

— А, із Лчавана? Знаю, знаю…

Редактор з задоволенням глянув на струнку постать хлопчика, на його мужнє, засмагле обличчя.

— Ти виглядаєш бойовим хлопцем, — сказав він. — І кореспонденції твої завжди бойові. Ну, як, відпускають вам корм для ваших птахів?

— Звідкіля ви знаєте? — здивувався Камо.

— Ми?.. Ми повинні знати про всі випадки, коли піонерам не допомагають. Ну, як тепер? Корм дають?

— Дають.

Редактор посміхнувся.

— Ну, що ще? Які там заковики у вас на фермі? Чи, може, щось нове вигадали?

Камо докладно розповів йому про похід на Чанчакар, про печери і про те, що вони там бачили.

Редактор, вислухавши Камо, сказав:

— Ой, як цікаво! Шкода, що немає часу. Сам би поїхав глянути, що це за Чанчакар, який має сміливість опиратися таким дітям, як ви. Ви справжні молодці! Перешкоди треба переборювати, і Арам Акопян дуже добре робить, що допомагає вам. Але я чув, що ви інколи і у відчай впадаєте. Це, звичайно, зрозуміло: нелегко видиратися на Чанчакар чи відкривати таємниці озера Гіллі і Чорних скель. Та й ферма завдає вам багато клопоту. Труднощі великі. Ну, нічого, все життя юного натураліста мусить бути боротьбою з природою.

Довідавшись, чому Камо приїхав до Єревана, редактор кудись подзвонив і сказав, що йому необхідне альпіністське спорядження.