Балакучий згорток - Джеральд Даррелл
— Присягаюся перукою і накладними кучерями, — зітхнув Венслідейл. — Хто б міг подумати?
Він впав у крісло і почав обмахуватися хустинкою.
— Уявіть собі мене в п’ятдесят разів хоробрішим, ніж я є! Ніхто ж не зможе встояти проти мене! Ого! Тоді я навіть візьму і… і… і вкушу за ногу Головного Василіска. Який жаль, що цієї дивовижної, чудодійної рослини вже не існує. Не для мене, ви ж розумієте, бо я й без того досить хоробрий, але я турбуюся про своє військо. Хоча мої вояки теж відважні по-своєму, але часом потрібне щось таке, що їх надихнуло б — трішки чогось такого.
— Якщо вартовий, якого ми зустріли, — зразок відваги твоїх вояків, то добре було б мати для них трохи рути — про всяк випадок, — сказав Папуга.
— Вартовий? — перепитав Венслідейл. — Ага, ти про нашого бідолашного Вілфреда. Він має слабкі нерви, нещасний хлопчик, він просто суцільний клубок нервів. Відколи він знайшов муху в супі, став сам не свій.
— Але річ у тім, що… — промовив Папуга, — що ми знаємо, де росте рута.
— Та невже! — захоплено заверещав Венслідейл. — О мій шляхетний Папуго!
— А тепер скажи: якщо ми роздобудемо руту, то ти і твої люди погодитеся випити її та допомогти нам у боротьбі з василісками? — запитав Папуга.
— А ти твердо знаєш, що ця трава подіє потрібним чином? — нервово поцікавився Венслідейл. — Я дбаю про тебе, дорогий мій Папуго, я дуже не хотів би давати якісь обіцянки, яких не зміг би дотримати.
— Я певен, що трава подіє, — сказав Папуга. — Зрештою, так написано у вашій власній «Історії Горностайства».
— О, так, у «Історії», — з сумнівом промовив Венслідейл. — Розумієш, із тими старими істориками, безперечно, мудрими і взагалі… є все-таки одна маленька проблема: вони не завжди вловлюють різницю між дійсністю та фантазіями. Я був би просто ЩАСЛИВИЙ допомогти тобі, дорогий друже, як ти сам знаєш, чесно і самовіддано, за звичайних обставин НІЩО ІНШЕ не могло б принести мені більшої…
— Слухай-но, — перебив його Папуга. — Це наш єдиний шанс перемогти василісків. Якщо ми роздобудемо руту, ти скуштуєш її?
— Ну, добре вже, гаразд, — погодився Венслідейл і поквапливо додав: — Не я сам, звісно, бо в мене радикуліт, але можна буде випробувати її дію на котромусь із садівників.
— Хвалити Бога, — зітхнув Папуга. — Нарешті ти спромігся на розумне слово.
— Коли ви її принесете? — поцікавився Венслідейл. — Мушу зізнатися, я вже чекаю цього З НЕТЕРПІННЯМ. Ви тільки уявіть, як це буде ЗАХОПЛИВО, якщо трава подіє. Усі ми станемо у п’ятдесят разів хоробріші! Ух-х, просто голова йде обертом, як тільки подумаю про це.
— Ну, досить, не захоплюйся над міру, — сказав Папуга. — Нам ще треба її знайти.
— І ось тут я можу стати тобі в пригоді, мій дорогенький Папуго, — натхненно промовив Венслідейл. — Можна мені піти з вами та допомогти збирати траву? І ви, скажімо, будете її зрізувати, а я складатиму в кошики чи, може, щось подібне?
— Ми залюбки взяли б тебе, — сказав Папуга. — Ми будемо просто щасливі! Зрештою, нам справді знадобиться підмога з огляду на те, де росте рута.
— А де ж вона росте, друже? — поцікавився Венслідейл.
— На галявині посеред Мандрагорового Лісу на острові Вовкулак, — лиховісно промовив Папуга.
— Ой-ой-ой! — раптом заверещав Венслідейл, згинаючись навпіл і хапаючись за поперек. — О, моя спина, я вмираю! О, які муки, о-о-о-о!
Не вгаваючи ні на мить, із криками та зойками він доплентався до дивана й ліг, а на чоло собі поклав мереживну хустинку.
— Ох-ох-ох, — простогнав нещасний. — Ох, мій дорогий Папуго, які муки, який біль! Ти бачиш перед собою підкошеного хворобою страдника горностая, якому вже, мабуть, недовго залишатися на цьому світі. Ой-ой-ой, і страшно подумати, що мій радикуліт так розгулявся саме тоді, коли я міг стати тобі в пригоді! О, як мені соромно. О, як болить! О, як я страждаю! Я вмираю!
— Та помовч уже нарешті, — обірвав його Папуга. — Я тебе надурив. Ми не розраховували, що ти підеш із нами.
— Ні? — зрадів Венслідейл і сів на дивані, ще й досі із хустинкою на лобі. — То ти просто пожартував зі мною? Тоді це дуже несимпатичний жарт, мій любий Папуго, мушу тобі сказати. Насміхатися з чужого радикуліту, особливо під час гострого нападу, — це дуже брутально і жорстоко.
— Не страшно, переживеш, — весело промовив Папуга. — А тепер, оскільки ти надто хворий, щоб пригостити наш чаєм, ми вже підемо.
— Любий друже, — прошепотів Венслідейл, — за звичайних обставин я був би щасливий пригостити тебе чаєм, але ти привів цих здоровенних… здоровенних… істот. Вони ж випхають із дому й нас самих. Не уявляю, як ти можеш всюди водити їх за собою. Як ти казав, вони називаються?
— Діти, — сказав Папуга, — знаєш, такі маленькі люди.
— Ти хочеш сказати, що вони ще більші виростуть? — перелякано вигукнув Венслідейл. — Мене від цього просто дрижаки б’ють. Не знаю, хто захотів би їх тримати в домі — хіба хтось має ДУЖЕ великий будинок.
— Ну, гаразд. Як би там не було, дякую тобі за все, — сказав Папуга, попрощався і приєднався до Етельреда з дітьми. Вони підійшли до того місця, де чекали єдинороги, осідлали їх та поїхали.
— Що ж, — підсумував Папуга, коли вони рушили в дорогу, — схоже, справа потроху посувається. Ми заручилися допомогою єдинорогів, а це вже не нічого. Якщо ж рута подіє, то до нас приєднаються і горностаї, а це теж неабищо. І ще я пропоную зараз заїхати до грифонів — нам якраз по дорозі. Їх загалом близько п’ятдесяти. Це спокійне працьовите плем’я. Якщо
