Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян
— Чого він хоче? — запитав Ашот.
Саркіс зніяковіло промовчав. Посовався на місці, аж зблід.
— Геть! — крикнув він на собаку.
Але Бойнах не вгамовувався.
— Чого йому треба? — запитав уже Гагік.
— Чого? Хіба ти не догадуєшся? — пробурмотів Асо.
І Ашот зрозумів. Він підхопився з місця і підбіг до Саркіса.
— Ану, виверни кишені! — Прокричав він, з ненавистю дивлячись на бліде, перекошене обличчя винного.
Але Гагік випередив його, поліз в кишеню до Саркіса і витяг звідти жменю горіхів.
— Яке ви маєте право?.. Я знайшов… Хай кожний про себе…
— Он як? — обурливо спитав Ашот. — А з чийого дозволу і з якою совістю ти їси те, що приносить квола дівчина, що приносить Асо, що приносимо ми з Гагіком?.. — І він з розмаху вдарив Саркіса по щоці.
Шушик скрикнула. Асо відвернувся — його здивувала ця сцена. Навіть Гагік і той не знав, який висновок зробити з того, що сталося, — жартом тут не відбудешся…
На обличчі Саркіса застигла якась дивна крива посмішка. Віл нього хлопець здавався жалюгідним.
Ашот зблід від гніву і тремтів усім тілом. Та й як могло бути інакше? Ашот все своє коротке життя дотримувався принципу: те, що ти здобув у полі, розділи з товаришем. Скільки, скільки разів на його очах батько без будь-якого жалю, навпаки, з почуттям задоволення ділився з товаришами м’ясом убитої ним дичини. Завжди справедливо. А хлопець знав, як важко діставалася батькові здобич, як довго доводилось вистежувати її, як важко було на власних плечах тягти з крутих гір… І все ж ділив порівну. Таким був давно встановлений звичай, цього вимагало почуття товариськості, людяності. А цей егоїст, маючи повні кишені горіхів, простигав руку за мізерною жменькою ягід, що їх могли б з’їсти голодні товариші…
Все це промайнуло в думках Ашота, і він не пошкодував, що дав Саркісу ляпаса… Але…
— Ну, що тепер з тобою робити? — глухо запитав він. все ще стоячи проти Саркіса.
Той задирливо посміхнувся:
— Хіба я вкрав, чи що? Підожди, Ашот, вийдемо звідси…
— Ще й загрожує! Яка підлість!
— Мені, може, й казати не треба, але я скажу. — сором’язливо вставив слово Асо і повернувся до Саркіca: — Ти нас від себе не відокремлюй… Курди кажуть: вівця, що відбилась від отари, — здобич вовка…
Саркіс тільки глянув на Асо і грубо кинув іншим:
— На мою працю завидуєте? Скрутно довелося? Хай кожний про себе подбає!..
— Ах, так… Гаразд!
Подумавши і щось вирішивши, Ашот звелів Саркісу:
— Там під горіхом я приготував дрова для вогнища. Принеси їх зараз же!
— Чому саме я?
— Тому, що твоя черга. Іди, а то викинемо. Надворі залишишся ночувати.
Загроза вплинула.
— Що ж, я сам піду? — принижено, похнюпивши голову, запитав він.
— Асо, вийди з Бойнахом надвір, щоб героєві не було страшно.
Проковтнувши образу, Саркіс пішов, а Ашот сказав:
— Дрова — це тільки привід. Нам треба вирішити, як бути з ним.
— Ти дуже суворий і грубий, Ашот, — м’яко зауважила Шушик. — Так людину не виправиш. Образа примусить його тільки робити нам на зло, і він стане ще гіршим.
— А ти, Гагік, що скажеш?
— Я? Я скажу так, як мій дід каже: горбатого могила виправить…
— Отже, все так і залишимо? Не спробуємо вплинути на нього? — нервував Ашот.
— Вплинути? Але як? — подивився на всіх ясними очима Гагік. — Дід мій, усі знають, дуже любить примовки. Він часто говорив: «Посадили вовченя вчити грамоту: скажи «к», а він — «коза»; скажи «я», а він — «ягня». Не варто з ним панькатись, ось що я вам скажу.
— Ні, варто! — заперечив Ашот. — Він повинен або залишитись тут, або вийти з цієї ущелини людиною. Кажеш — вовченя? Значить, треба обламати йому ікла. Ти наводиш дідові приказки… А мій батько каже, що часник треба товкти там, де й цибулю. Не захоче добром, примусимо.
Ашот розпалився і за звичкою вже виголошував цілу промову. Він говорив, що такі люди не помічають своїх хиб, що Саркіс над усе ставить свого батька, який далеко не завжди робить добрі справи і сина балує. Треба щоб Саркіс це зрозумів. Тільки тоді можна буде допомогти йому виправитися.
— Це моя пропозиція. Можливо, педагоги вирішили б інакше, але я певний, що така людина, коли з нею м’яко поводитись, і на голову сяде, — закінчив Ашот.
— Думка твоя хороша, та, на жаль, довга, — глузливо зауважив Гагік.
— Ти що, кожне моє слово будеш зважувати і критикувати?
— Авжеж, буду. Давай, Ашот, поговоримо по-хорошому. Чому ти завжди такі сухі лекції читаєш?.. Жаль мені тебе…
Ашот на мить скам’янів, крадькома глянув на Шушик. Несподіваний докір Гагіка дуже засоромив його.
— А хіба керівник не повинен висловлювати свої думки?
Гагік спокійно посміхався і мовчав, йому подобалось, коли від його слів Ашот втрачав рівновагу, особливо, коли нагадував, що він керівник. Хлопцеві хотілося ще вколоти Ашота, але, глянувши на Шушик, він стримався.
Ашот знову
