Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер

— Якби тепер удари шмагали спину гуронові, він би знав, де знайти жінку, щоб відчула той біль. Манрова дочка носила б йому воду, обробляла поле, варила оленину. Тіло сивоголового спало б серед гармат, але серце його лежало б усякчас під ножем Хитрого Лиса.

— Почваро! Ти таки заслужив своє підле наймення! — скрикнула Кора, допечена до живого в своїй любові до батька. — Тільки диявол міг намислити таку помсту! Але ти не все зважив. Хоч серце Манро й справді у тебе в руках, ти побачиш, що воно зневажає твоє лиходійство!

Індіянин відповів на ці сміливі слова злостивою посмішкою, що засвідчувала його непохитність, і помахом руки наказав Корі відійти, вважаючи розмову закінченою. Дівчина, жалкуючи вже на свою запальність, змушена була скоритись, бо Магуа зараз же покинув її і підійшов до своїх товаришів, що й досі ще пожадливо поглинали м'ясо. Гейворд підбіг до схвильованої Кори й почав питати про наслідки розмови, що до неї він пильно прислухався звіддалік. Але не хотівши тривожити Еліс, вона ухилилась від прямої відповіді, хоча з виразу її обличчя та неспокійних поглядів у бік індіян знати було, що їй не пощастило. А на настійні розпитування сестри про майбутню їх долю Кора лишень збентежено показала на гурт індіян і прошепотіла, притискаючи Еліс до грудей:

— Там, там. Нашу долю дізнаєш у них на обличчях. Ми побачимо, побачимо!

Цей рух і здушений Корин голос були промовистіші за будь-які слова, і невдовзі увага її товаришів теж обернулася туди, куди вона дивилась напруженим поглядом.

Тим часом індіяни, нажершися свого відворотного підживку, вигідно попростягалися на землі. Магуа зупинився перед ними й заговорив із гідністю індіянського ватага. Уже на перші його слова слухачі шанобливо посхоплювалися на рівні ноги. Гурон говорив рідною мовою, і бранці — дарма що тубільці наказали їм бути не далі, як томагавком докинути — могли здогадуватися про суть його запальної промови лише з тих виразистих жестів, що ними індіянин завше унаочнює своє красномовство.

Спершу слова, як і порухи Магуа, були спокійні й розважливі. Достатньою мірою збудивши увагу слухачів, він — як зрозумів Гейворд з його жестів у напрямку великих озер — повів мову про землю їхніх батьків і про далеке їхнє плем'я. Індіяни раз по раз потакували йому вимовним «Гу!» і позирали один на одного, виявляючи в такий спосіб своє схвалення промовцеві. Хитрий Лис був занадто кмітливий, щоб з цього не скористатися. Тепер він почав говорити про довгу й виснажливу дорогу, якою вони пройшли, покинувши просторі мисливські землі й щасливі свої оселі, щоб битися з ворогами своїх канадських батьків. Він перелічував імена вояків із затну, зазначав їхні різноманітні подвиги, казав про їхні заслуги перед плем'ям, про їхні рани й про число скальпів, що вони їх здобули. Щоразу, як згадував Магуа кого з присутніх (а Хитрий Лис жодного не проминув), смугляве обличчя тому індіянинові аж світилося з захвату, і він спішився схвальними жестами признати слушність уділюваних йому лестощів. Тоді голос промовця стишився і вже не був такий дзвінкий і врочистий, як ото коли перелічувались військові подвиги та перемоги. Магуа змальовував тепер водоспад Глен, неприступність скелястого острівця з його печерами та порогами й крутіжами довкола, спогадав він Довгого Карабіна і зачекав потому, доки ліс віддасть останню луну тих протяглих криків, що ними індіяни зустріли це ненависне ім'я. Він показав на молодого бранця-офіцера і описав смерть від його руки всіма любленого індіянського вояка, що впав у глибоку ущелину. Він не просто згадав про долю того, хто був завис між небом та землею, але сам видерся на молоде деревце й відтворив навіч усю ту моторошну сцену, — який жах пережив той вояк, який він був мужній та який кінець його спіткав. Нарешті, він пригадав обставини смерті кожного з їхніх друзів, не забуваючи при тім віддати належне відвазі та визнаним чеснотам загиблих. Коли цей перелік подій скінчився, голос Магуа знову став інакший — якийсь жалісливий і навіть мелодійний у своїх низьких горлових нотах. Він тепер промовляв про вдів та дітей забитих товаришів, про їхню недолю й страждання, — рівно духовні, як і фізичні, — про те, що вони далеко і що за кривду, їм заподіяну, ще не сплачено. Тут він раптом підвищив голос і енергійним тоном запитав:

— Чи ж гурони собаки, щоб це терпіти? Хто зможе сказати вдові Меногви, що його скальп дістався рибі і що плем'я не відомстило за його смерть? Хто наважиться з голими руками глянути в вічі матері Васаватімі, цій уїдливій жінці? Що ми скажемо старим людям, коли вони спитають за скальпи, а в нас не буде й волосини з голови білого? Жінки тицятимуть на нас пальцями! На імені гуронів темна пляма, і змити її можна тільки кров'ю!

Голос його потонув у спалаху таких скажених криків, наче в лісі був не маленький гурт індіян, а ціле тлумище. Бранці, яких життя залежало від того, чи пощастить Хитрому Лисові підмовити індіян на свою руч, ще під час його промови ясно бачили, що слухачі згоджуються з ним. Жестами спочуття й жалю відповідали гурони, коли мова Магуа була тужлива й смутна; потакували на його твердження, з дикунським захватом вітали його нахвалки. Коли він говорив про відвагу, погляди їхні були тверді й несхильні; коли він натякав на заподіяну їм шкоду, очі їхні спалахували гнівом; коли згадував про кпини жінок, вони засоромлено схиляли голови; а знявши мову про помсту, він торкнувся струни, що ніколи не перестає тріпотіти в грудях індіянина. Ледве згадав він, що помста так близько, як усі вони схопилися і з криком дикої люті кинулися до бранців, витягуючи ножі та замахуючись томагавками. Гейворд вихопився поміж сестер і найближчого індіянина, зітнувшися з ним у розпачливій боротьбі і тим повстримавши на хвильку його шаленство. Цей несподіваний опір дав Магуа час устряти: швидко заговоривши та замахавши руками, він знов перебрав увагу індіян на себе. Він добре знав, до яких слів удатися, щоб переконати товаришів не вбивати зараз своїх жертв, а дати їм перше помучитись. Його пропозицію гурони прийняли з галасливим схваленням і одразу ж заходилися її здійснювати.

Двоє дужих вояків накинулися на Гейворда, а третій узявся до псалміста, не такого небезпечного бранця. Ні той, ні той, одначе, не піддалися без відчайдушного спротиву. Навіть Девід спочатку повалив нападника на землю, а Гейворда було знешкоджено аж тоді, коли, поборовши Девіда, всі троє індіян гуртом