Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер
— То що мені дасть молодий ватаг, котрий прийшов із сторони, де сонце сходить? — запитав гурон, побачивши, що Гейворд вагається пойменувати дарунки, які були б вершиною бажань індіянина.
— Він приставить вогняної води з островів на солоному озері, щоб вона потоком текла перед вігвамом Магуа, аж поки серце його стане легшим за пір'їну колібрі, а подих солодшим, ніж пахощі дикої жимолості.
Хитрий Лис із поважністю слухав, як Гейворд повільно провадив свою власну мову. Коли юнак згадав за ті. хитрощі, до яких нібито вдався індіянин щодо свого племені, на обличчі слухачеві проступила особлива по-важливість. Натякнувши про гадану кривду, що змусила гурона покинути своє плем'я, Данкен побачив в очах Магуа зблиск такої нестримної люті, що одразу впевнився в слушності свого припущення. А дійшовши місця, де він так майстерно приточив бажання здобичі в тубільцеві до жаги помсти. Гейворд принаймні опанував його увагу. Про винагороду запитав Магуа спокійно і з чисто індіянською гідністю, але було очевидно — задума на обличчі слухача це посвідчувала, — що над відповіддю він розважує дуже старанно. Помовчавши хвилину, гурон торкнувся рукою невигадливо перев'язаної рани на своєму плечі і сказав з натиском:
— Хіба друзі полишають такі знаки?
— Але хіба Довгий Карабін поранив би так легко ворога?
— Хіба делавари скрадаються, як змії, щоб ужалити тих, кого вони люблять?
— Але хіба Великий Змій дозволив би, щоб його почули чужі вуха, коли хотів, щоб ті вуха були глухі?
— Хіба білий ватаг палить порохом просто в лице своїм братам?
— А чи хибить він, коли й справді має на меті вбити? — відказав Данкен, посміхаючись з добре вданою щирістю.
По цих глибокозначних запитаннях і блискавичних відповідях запала нова мовчанка, тривала й вагома. Данкен бачив, що індіянин вагається. Щоб довершити перемогу, він уже хотів знов перелічувати винагороди, коли це Магуа змахнув рукою й промовив:
— Досить. Хитрий Лис — мудрий ватаг, і що він зробить, буде видко. Ходи і не розбалакуй. Коли Магуа скаже, буде час відповісти.
Гейворд, постерігши, що його співрозмовник обережно накидає оком на своїх товаришів, зараз же відійшов, щоб не збудити якої Підозри у змовництві з їхнім старшим. Магуа оглянув коней і вдав, що дуже задоволений, як вправно і дбайливо їх осідлано. Тоді кивнув Гейвордові підсадити жінок у сідла — до англійської мови він рідко вдавався, та й то коли мусив.
Баритись уже не було поважнішого приводу, і Данкен, хоч і нерадо, скорився. Виконуючи цю послугу, він прошепотів сестрам, — які майже ввесь цей час не відривали поглядів од землі, боячись наразитися на дикі обличчя індіян, — щоб не втрачали надії. Девідову кобилу забрали ті здобичники, що подалися з високорослим ватагом, отож її власникові довелося, так само як і Данкенові, подорожувати на своїх двох. Майор, щоправда, не дуже й переймався цим, бо думав, ідучи пішака, трохи вповільнювати рух цілого загону. Він усе ще звертав тужливі погляди в бік форту Едварда, марно дослухаючись, чи не почує яких звуків, що б свідчили про наближення допомоги.
Коли все було готове, Магуа дав знак рушати, сам виступивши перший. За ним ішов Девід, що, поволі оклигуючи від рани, починав усвідомлювати правдиве своє становище. Далі їхали сестри, обік них простував Гейворд, а індіяни йшли обабіч та ззаду, ні на хвилину не втрачаючи пильності.
Так вони посувалися вперед у непорушній мовчанці. Тільки деколи Гейворд звертався із словом утіхи до жінок та Девід побожними вигуками виявляв свій жаль, що мало б означати його покору долі. Шлях їхній лежав на південь, у майже зовсім протилежний бік, аніж до форту Вільям-Генрі. Незважаючи на те, що Магуа видимо дотримувався своєї первісної ухвали, Гейворд не міг повірити, щоб його спокусливу приманку так легко забулося. Та й надто добре знав Данкен звивистість індіанських стежок, отож і не думав, що обраний напрямок провадить просто до мети, — тим більше, коли треба ошукати когось. Вони втомно покривали милю по милі в безмежному цьому лісі, і ніщо не показувало на кінець подорожі. Гейворд спостерігав за сонцем, що його простопадне проміння сіялося крізь гілля дерев, і все сподівався, що Магуа зверне в бік, сприятливіший для бранців. Часом йому видавалося, що обережний індіянин, аби оминути Монкалмове військо, прямує до відомого прикордонного селища, де звичайно мешкає і де володіє великими маєтностями один знаменитий королівський офіцер, дуже прихильний до шести племен. Якби їх передано в руки серу Вільяму Джонсонові[17], це було б куди краще, аніж опинитись у глушині Канади. Але задля цього треба було б лісом подолати багато миль виснажливої дороги, кожен крок якої все більше віддаляв би його від терену військових дій, а отже й від місця, в йому належало бути не тільки з честі, але й з обов'язку.
Кора єдина з бранців пам'ятала про розцінкове напучення і при кожній нагоді простягала руку, щоб надламувати галузки дерев, повз які проїздила. Але через пильність індіян завдання це було важке й небезпечне. Часто вона відмовлялася від такого свого наміру, завваживши їхні гострі погляди, і мусила вдавати, ніби це під впливом чисто жіночого переляку хапалася за гілля. Один тільки раз Корі пощастило вломити гіллячку з розлогого дерева сумах, і ту ж мить їй стрілило в голову загубити рукавичку. Цей знак для тих, що, може, йтимуть за їхнім слідом, помітив один з індіян. Він підняв рукавичку, віддав її дівчині,
