Люди і тварини - Софія Парфанович

Відчиняє старосвітський замок-засуву й Пікош, підбившися стрибає їй на руки. Оглядає його кожушок, певно шукаючи слідів нічних пригод; платком витирає йому ноги. І говорить, м’яким, французько-швайцарським говором.

Пікош нюхає її обличчя.

Доріжка здовж озера. Нею проходжуються гості. Дуже акуратно одягнені жінки /борони Боже, штани!/. Із справжнім намистом на круглих шиях. По-европейськи пухкі. Чоловіки в білих одягах, ґалянтно за підруку з жінкою. То Европа! Опаль озера набирає молочного кольору. По ньому танцюють легкі хмаринки прозорого туману. Наче тюлі русалок.

За озером, ген за горами, біліють непорочні верхи Монбляну.

Маленька затока під берегом. Над нею кам’яна підмурівка, по ній доріжка.

З озера виринають маленькі, білі човники. Один за одним. Струнка шия, чорний дзьоб. Маєстатично пливуть лебеді білими корабликами по опалю води. За ними стеляться тюлі мавок і злегка морщиться вода. По-одному виходять з води на пісок і рінь у малій затоці. Стрясають краплі води. Закинувши голову позад себе сунуть дзьобом по спині. Чешуть її. Потім сідають на березі й шолопають дзьобами між пір’ям. Виривають по одному й кидають на пісок. Довго ще, довго шолопають між пір’ям лебеді. Аж пісок затоки вкриється білим пухом, дуже білим, схожим на сніг, що біліє на вершинах.

Застромивши дзьоб під крило — засипляють.

На маленькому мольо невеликої пристані засвічують світла. Декілька людей. З білого опалю виринає корабель, за ним сяйна смуга по воді. Начальник цієї мініятюрної пристані у бездоганній уніформі, виходить на поміст, тягне за мотузок. Дзвінок розгойдується і кладе музику на місто, людей, гори й простір води, що темніє. Світла запалюють на мольо: прибиває корабель. Гуркотять шруби, мелють воду на пухку піну. Набравши нових пасажирів, корабель поринає в озерній смузі. Ще довго стукотять мотори. Аж густий сутінок проглине корабель і озеро й гори по той бік.

Заснули лебеді з головою під крилом.

Довгим малим ключем кручу в замку й щось собі нагадую. Може ключі нашого дитинства! Великі ключі до високих, подвійних дверей.

За порогом, у сутінних сінях, Пікош. Готовий до стрибку. Але, негайно, припинює його: то не його пані, то чужинка.

— Бон соар, Пікош!

Відступає. На шиї злегка бренить дзвіночок.

Йду до кімнати, туди де вітає мене обдерта стіна й мале віконечко з видом на чорні, старовинні мури. Я чужа тут. Усюди тут. Навіть Пікош, власне він, що на його ласці найбільше мені залежить, — навіть Пікош…

Приляг до землі, поклав голову під двері й жде. Жде непорушно. Немов би чатував на мишу. Привик чатувати довго й терпеливо.

Крізь щілину під дверима носики черевик. Пікош підривається і вже кидається у наруччя своїй господині. Говорить вона до нього своєю, їхньою мовою і бренить дрібно дзвіночок на Пікошевій шиї.

Відходжу. Валізка, торбинка, плащ через плече.

Милий усміх і — о, ревоар, мадам!

Тепла, пухка пані. При нозі в неї пісковий кіт. На шиї у нього дзвіночок. Великі прозоро-жовті очі, наче сухі озера пустині. Подовгаста, чорна щілина зіниць — глядить на мене холодно, байдуже, чужо.

— О, ревоар, Пікош!

Повертається і відходить.

Маленька пристань, кораблик на опалю, що золотіє під ранковим сонцем. Шруба меле опаль на сметанкову піну.

Лебеді покинули вже затоку й відпливли в озерний опаль.

Орест Тодірко вирішив заздалегідь: під большевиками не залишиться. Раз покинув дім, рідних і приятелів і подався на Захід — уже не спиниться. Йтиме, чи пак їхати, й їхати, так довго, поки вистане суходолу. Коли й його не вистане, поїде, чи пак стрибне в океан, чи теж у море.

Таке рішення повзяв він ще дома. Тепер знайшовся в половині дороги, чи хто його знає якій частині, у всякому випадку, в Австрії, на захід від Відня.

Щоб забезпечити собі дальшу мандрівку купив коня. Відомо ж: залізниці під час панічної втечі просто недоступні, про авта й мови бути не може. Врешті пан Орест авта не мав, але, навіть якби мав, не міг би дістати бензини. Військовики — й ті покидали авта при дорозі. Лежали в ровах як мертві звірі. Бензина — їхня кров, їхнє життя. Так отже єдиний засіб руху — кінь. Купив отже коня. Те саме зробив Денис його приятель і ще з шкільної лавки товариш. За коня було легко: багато військовиків утікало з фронту й промінювали коней за будь що: харчі, тютюн, навіть цивільний одяг.

Денис купив гнідого, Орест шпака. Обидва коні гарні, моторні. Щодо шпака: він був красень. Мала головка, гострі вуха, розумні очі, струнка, лебедина шия, тонкі, високі ноги. Біла грива й білий хвіст. З будови — просто араб. Ніхто не міг пройти попри нього, щоб не оглянутися; лялька не кінь, говорили люди. Так і назвали коня Лялькою. А як він ішов! Перебирав ніжками як танечниця. Нового господаря розумів, якби зжилися хто зна від коли. Пан Тодірко присягав, що Лялька розуміє все, точнісінько. От, якби ж умів говорити!

Як довго боєві дії були ще розмірно далеко, він їздив верхи на своєму Ляльці й життя для обидвох: пана й коня було навіть гарне. Лялька любив військо. Коли вояки маршували, він

ішов разом з ними маршовим кроком. А вже хай зачує військову музику! Не було сили його спинити чи повернути. Йшов маршовим кроком, голова високо, лебедина шия гнучко й струнко боки майже не рухались, одною стрілою біг коник пританцьовуючи. А розумний який, а хитрий!

А Денисів кінь, гнідий, був собі такий звичайний