Люди і тварини - Софія Парфанович

Вони росли й обидвоє батьки піклувались ними. Коли ж виросли й готові були зачати самостійне життя, сталася дивна подія: кицька покинула Сніжка, але й своїх малих і пішла жити до сусідів. Ми так і не збагнули чому? Бо з Сніжком вона ніколи не поривала зв’язків і коли приходив час, приводила йому котенят, яких він дбайливо доглядав. І знову пан професор був правий, що неправдою є, наче б коти не мали сімейного життя, або ненавиділи котенят.

З тих, що Мишка, — так назвали Сніжкову дружину, привела з собою, одне згинуло, друге втікло, чи хтось вкрав його, тільки останнє залишилося жити з своїм батьком — Сніжком. Для нього він мав стільки ніжности, як колись Сірко для нього.

Але з усіх котенят, де б їх не приводила Мишка, тільки оце одне мало очі наче льодові озерця в яких гралося соняшне проміння. Усі інші мали звичайні, котячі очі — хоч і вони теж гарні.

Сніжок занеміг. Не їв і його внутрішні органи не працювали. Пан професор возив його до лікаря, він давав іньєкції і ліки, але без успіху. Так і згинув він на господаревих руках. Його похоронив він під кущем пишної, білої троянди. Його син, Мірко залишився одиноким котом на господарстві. Свої, котячі обов’язки виконував совісно й приносив багато радости господарям. Очима, що магнетизували, поглядав на професора його любимець — Сніжок.

Два кудлаті вівчарики позганяли овець до купи. Тепер уже не потребували нічого більше робити, як доглядати боків. Вівці самі дріботіли стежками й узбіччям та бралися верх. Он уже й стая. Широко розкрита загорожа, овечий запах, убита земля. Блеючи, забігали вівці поза огорожу, а вівчарики підганяли їх з боків, гавкаючи завзято. Скалили білі гострі зуби та сіяли пострах між отарою.

Праворуч гірський приют. З нього запах страв.

То гора в берненських Альпах. Крутими узбіччями падуть вони в кітловину. Досягають гладкого дзеркала озера й купають у ньому свої зелені силюети.

Різні гості, жінки в швайцарських народніх одягах. Широкі складані спідниці, кафтаники, фільцові капелюхи. З них повисають стрічки. І чоловіки в гірському одязі, голоколінні. Рюкзак на плечах, файка в зубах. Мова французька, чи може романеск. Хто міг би їх зрозуміти?

Від кошари запах ватри й спів. Йодлер. Знайомий світ гір.

З гори все таке казкове й мініятурне. Тонкою стрічкою в долині Родан. Він виплив з-під синіх, великих льодовиків і збіг швидко в долину. Білопінним потоком зістрибнув із висот і покотив води кам’яною, крутою долиною. Можна б її теж назвати кеньйоном. Обабіч зелень садків, мережка винниць та управні поля.

Поважною рікою вкотився Родан у Леманське озеро. Десь туди ходив Цезар; його полки розбивали шатра, «ад лякум Лєманум кастра фецерунт».

Лежить леманське озеро великим подовгастим овалем і його пропливає зелений Родан. Випливе з нього в Женеві, в місті дипломатичних конференцій. Ще з женевського озера вистрілить водограй і тонкою стрічкою знову розіллється по воді.

На горі вечірній сутінок. Вівчарики дістали вечерю, кошари зачинили. Ще поза озером, ще поза горами жевріє альпійським заревом: Монблян.

Поїзд біжить по рейках, стукає і підстрибує, спинюється і в'їздить на двірець. Це Монтре. Пишні готелі, касино гри, пристань над озером. Уже їдемо долиною, рівнобіжно з берегами озера. По його гладі сунуть кораблики, рибальські човни в пристанях, розвішані сітки й запах риби.

Мала зупинка. Веви — мале містечко над узбіччям гір. Старі вулиці викладені кругляками, гостровежі костелики й життя людей. Таких невеликих як ми. Є й гості, є й мистці. Немає тільки кімнати. Усі кімнати в гостинниці заздалегідь замовлені.

Ніч западає на озеро й лягає на гори. Ще жевріє червоним веретеном сонце, що зайшло поза озером та горами. По ньому хлюпотять дрібно хвильки женевського озера.

Я мусіла взяти єдину ще не зайняту кімнату в місті, у приватних людей.

Мабуть цьому будинкові сотні, а то й тисяча років. Вузький, трьохповерховий кам’яний граняк. Глибока тріщина на чорному мурі. Темна, вузька брама, сходи змиршавілі від старости й ніг і ніг і ніг, що ступали по них. Двері й дзвінок під металевою банькою, його крутиться ґудзиком. Молоточок б’є об берег баньки. Жінка, теплий, рижий кольор волосся, веснянки на молочному обличчі. Повні груди. Біля ноги кіт. Великий, кольору господині, як брат і сестра. Мале віконечко з видом на мур. Кімната. Частина стіни обдерта з паперу, залізне ліжко, столик, — бо дім мають валити. Тут стануть нові бльоки.

У сінях, на стіні, мала мушля під малим краном. Там миється сім’я господарів. Вода тільки холодна. Льодово холодна вода, що збігла з гір.

Ще вагаюся. Але ж за вікном ніч.

— Блощиць у вас немає?

Пані сміється ясно й тепло й привітно. Будинок мають валити. Тому так.

Кіт дивиться допитливо прозорими, жовтими очима. Великий, жовтий кіт. На шиї стрічка, на ній дзвіночок. При рухах він дзвонить тонко й мелодійно.

Моя валізка на землі й пані каже:

— Альон, Пікош, бон нуі мадам!

Пікош держиться господининої ноги. Рудий хвіст у темніші обручки струнко вгору.

Недалеко, праворуч дому потік. Чи може мала річка. Збігає з шумом і по ховських плитах береться до озера. Над річкою рідка хаща, невеликий луг. Туди мабуть ходить Пікош за своїми нічними пригодами.

Вранці тоненький звук дзвіночка. Господинині кроки й м’які, теплі слова:

— Аттанд, аттанд, мон шері!