Люди і тварини - Софія Парфанович

Спинились біля хати. З неї то долітав голос Сніжка. Побачили його на вікні на третьому поверсі. Вікно закрите сіткою. Він ходив здовж підвіконня, побивався, намагаючись звільнитися. Почувши голоси господарів та побачивши їх у низу, він забився ще більше.

— Що зробити й як діяти? — радились наші. Було очевидне, що діяти треба й то негайно. Хтось впіймав його й завтра вже може бути пізно.

Але, невже може чоловік добиватися поночі до чужої хати? Можуть покликати поліцію, хоч воно ще найменше, але можуть і стрілити з вікна, відганяючи напасників.

— Щож, дорога, діяти все ж таки мусимо й то негайно. Я пожду тут, а ти вернися до хати та пробуди маму. Приходіть якнайшвидше! Оскільки я помітив, там на горі живе якась жінка, може ще з кимось. Може жінок вона пустить у хату.

Швидко обидві вони, — мати й донька дзвонили й добивалися до воріт.

— Хто там? — озвався хрипкий голос. — Чого вам треба поночі? Йдіть собі геть!

— Ні, ми не підемо! У вас наш кіт і ми мусимо його дістати!

Крутоволоса, чорна голова подумала хвилину.

— Кіт не ваш, а мій і його вам не дам!

— Ні, він наш! — домагалися «напасниці». — Пустіть нас у хату й ми переконаємо вас, що він наш.

Знизу озвався товстим басом професор:

— Гей, слухайте, відчиніть! Кіт наш.

То пан професор готовився до наступу.

Почулися кроки по сходах і, вкінці, звук відчинюваних воріт.

Надя і Віра найшлися в темних сінях і стали підніматися сходами вгору. Мама тривожилась. Що може їх спіткати тут у цьому підозрілому домі? Здавалося, що з кожного кутка чигала на них небезпека. Ще добре, що батько внизу. Заки господиня зспіла зачинити двері, він встромив під них камінь. Автоматичний замок не заскочив. Професор відчинив двері, готовий з допомогою своїм.

У кімнаті було темно. Але білий кожушок Сніжка було помітно уже з порога.

— Сніжок, Сніжочок! — закликала Вірка.

Сніжок зістрибнув з вікна й вже найшовся в неї на руках. Дрижав на цілому тілі.

— Бачите? Спробуйте ви його закликати! — пропонувала Надя. Чи піде він до вас?

Чорна голова й не пробувала. Вона добре знала, чий кіт.

Швидко сім’я об’єдналась. Віра несла Сніжка на руках, наче б боялася погоні. Батько тільки гукнув наздогін за «чорною головою»:

— Хай вас не кортить красти мого кота ще раз! Уже знатиму, де його шукати й як дібратись до вас!

За ним, чи ними, лайка хрипким голосом і грюкнення дверима.

Після купелю — Сніжок заснув, звинувшись біля господаревого боку.

З тої пори він ніколи не ходив у сторону того дому. Як пан професор запевнював, він виминав його на два бльоки, не доходячи, або йшов у протилежний бік.

Після тієї пригоди Сніжок і далі жив своїм життям. Час пробуджування його господарів, їхні пори приймання їжі, прихід до хати того, чи іншого, він знав так, наче б мав якогось годинника. Заздалегідь вдряпувався на стовпик напроти вікна або й стрибав на підвіконня і або «в’їздив» у хату на руках людини, що ввійшла в хату, або пан професор заздалегідь пускав його. Лащився і вертівся та тоненьким «мр» вітався з прибулим.

Але й для нього приходили пори року, коли він непокоївся і правильний біг його життя змінявся. На провесні, коли в повітрі лежав тяжкий запах котів, коли кицьки кликали пристрасними голосами й визивали на нічні пригоди…

Увосени, коли в’яле листя падало з дерев і його пахощі кликали, насторожували, будили тугу. І людину ці дві пори року непокоять. Тут кажуть, що люди дістають гарячку, чи теж «вандерлюст», хоч то німецьке слово. Підлягав їй теж і Сніжок. Господарі знали це й в таку пору не хвилювались, коли його не було в хаті. І так чули його пронизливий голос, його героїчний спів. Він, як і дикі коти кидав пісню туги в нічні затінки. Та, про його парубоцькі пригоди люди знали мало. Врешті вони не тривали довго й через день, чи ніч він вертався задоволений і втомлений западав у сон. Сімейного життя, постійного, у нього не було.

Але, після того, як пропав Сірко, Сніжок наче б став шукати для себе пари. Пан професор помітив, що він часто появлявся в парі з сірою, невеличкою півпороди перською кицькою. Кицька була молода й часто гралася в професоровому городі, будь то сама, будь з Сніжком.

І знову настала осінь. Сніжок став частенько пропадати з хати. Вже господарі почали турбуватися, ходити між сусідів розвідувати, чи не бачив хто. Та боялися, чи не трапилось йому нещастя.

Одного ранку пан професор почув знайоме нявкання під сітковими дверми. Відчинив їх і запрошував Сніжка в хату. Але, на диво він не входив, тільки продовжував нявчання та оглядався позад себе. Господар вийшов та подався за ним. Сніжок завів його в куток біля хати, де сиділа сіра киця із трьома маленькими котенятами. Біля них спинився Сніжок і помуркуючи привітно лащився до господаревої ноги.

— Ах, ти розбишако! — говорив він до Сніжка, гладячи його по голові й скобочучи поза вухами, — то ти привів мені свою сім’ю і думаєш, що буду піклуватися нею?

Напевно Сніжок так думав. І не помилявся. Біля кицьки найшлась мисочка з молоком і вона та її малеча кинулись пити його, хапаючись. Очевидно були голодні. Сніжок сидів збоку та спостерігав цю картину з очевидним, як здавалося, задоволенням.

Котяча сім’я задомовилася