Кід Родело - Луїс Ламур
У дрімоті він згадав того які в зім'ятому кавалерійському капелюсі, і на хвилинку йому стало морозно. Як кажуть про таке? Наче хтось наступив на твою могилу.
Розділ другий
У тюремній каменоломні було гаряче, як у печі. Том Беджер обертав бур.
А Джо Харбін бив молотом. Це була важка кувалда, і він гамселив нею з невмілою запеклістю, зовсім не в тому легкому ритмі, як це роблять досвідчені бурильники.
— Полегше, дурню чортів! — сказав Беджер гнівно. — Як не влучиш по бурові, я без руки залишусь!
Беджер сидів навпочіпки біля бура, повертаючись так, щоб не випускати з поля зору Перрімена, їхнього конвоїра. Том мав досвід не тільки в бурінні скель, але й у тюремних справах, і тому знав, що в'язень не може вибирати собі товариша по камері, навіть товариша до втечі. Обставини це роблять замість тебе, а далі вже ти сам маєш упоратись якнайкраще.
— Я тут життя гроблю, — сказав Харбін, — а той клятий Родело виходить на волю. Лише один рік! Я б витримав такий строк, стоячи на голові!
— Ти вбив людину, щоб здобути оту заробітну плату.
Джо Харбін знов ухопився за держак свого молота. Гнів раптом зник, і його місце посів холодний, обережний розрахунок.
— Яку заробітну ґілату?
Беджер обернув бура.
— Оту, з шахти. П'ятдесят тисяч доларів золотом.
— Розмовляєш занадто багато…
— Тобі пече, що Родело вийде звідси і забере усю здобич, — сказав Беджер.
— Він не знає, де я її сховав.
— Але дуже хоче дізнатися. Він казав мені, що, коли його строк наблизиться до кінця, ти спробуєш втекти і його будеш підбивати, і оце те саме, що ти робиш.
— А тобі що до того? — відповів Харбін брутально. — Ти на це ніколи не зважишся.
Беджер раптом плюнув на землю; це був знак, що конвоїр повертається.
Харбін підняв важкий молот, ударив ним, знову підняв. Коли конвоїр повернувся до інших в'язнів, Беджер промовив спокійно:
— Я помилюся, коли спробую втекти сам. Ти теж схибиш, бо ти не дуже розумний. Але якби ми були партнерами…
Вони працювали у мовчанні. Нарешті Харбін сказав неохоче:
— В тебе є якась ідея?
— Еге ж… У мене їх декілька, і вони своє зроблять, але мені потрібен партнер.
— Я б охоче подався до Мексики, — пробурмотів Харбін. — Мені подобаються мексиканські жінки.
— Ми можемо видобути ці гроші, розділити їх надвоє…
— Ділити? З глузду з'їхав? Чи ти думаєш, що я здобував ці гроші, щоб з кимось поділитися?
— Ми б були партнерами.
Джо почав говорити знов. Том Беджер швидко плюнув у пилюку, але Харбін, занадто розгніваний, щоб думати, продовжував вигукувати сердито:
— Ей! То ти вважаєш…
Раптом поруч із ними з'явився Перрімен.
— Розмовляти заборонено!
Харбін повернувся до нього, спотворений люттю.
— Ти!..
Реакція Перрімена була швидка. Йому доводилося мати справу не з одним міцним горішком, і він бачив, до чого йде. Приклад його рушниці вдарив різко, злісно і влучив Харбіна, коли той кинувся на нього. Харбін упав на коліна, кров заюшилася з розбитої голови. Відступивши вбік, Перрімен глянув на Беджера.
— Чого це ви?
— В нас вийшла суперечка, Перрімене. Не треба винуватити Джо — спека його довела.
Перрімен зітхнув, але Том Беджер усміхнувся прохально.
— Джо не витримує спеки. Ви ж знаєте, він народився у Монтані і не може зносити її, як ви або я.
Заспокоївшись, Перрімен відійшов трохи.
— Гаразд. Цього разу не доповім. Але якщо ти йому приятель, тримай його на припоні, чуєш? — він витер лоба. — А таки пече, хай йому грець! Навряд чи можна винуватити його.
Він пішов, і Беджер допоміг Харбінові підвестися. Крові було небагато — так, цівка, але Харбін ще й досі дивився скляними очима.
— Ти врятував мою шкуру, — сказав він.
— А чому б ні? Хіба ми не партнери?
Харбін знов зітхнув.
— То що там у тебе за ідея?
— Я можу доправити тебе в Мазатлан… разом із тим золотом… за десять днів.
— Згода… партнере.
— Добре, — Беджер простягнув бура. — Будеш обертати бура. І всіма святими тебе благаю: не дратуй цього конвоїра. Якщо вони нас розлучать, я піду сам.
Джо Харбін похмуро узявсь до роботи. Гаразд, якщо треба, він це зробить.
Буде працювати так, що вони тепер жодного разу не звернуть на нього уваги. В голові пульсував біль, але його били й раніше, і думав він не про це, а про гроші, що чекають на нього, і про те, як не допустити Родело до схованки.
Він не побачив, як підійшов Індик, навіть не помітив його присутності, поки конвоїр не проказав:
— Хіба ти ніколи не стомлюєшся, Джо?
— Тільки не я.
— Твій друг Родело виписався сьогодні вранці. Дивіться, що він мені дав. — Він показав їм золоту монету, спостерігаючи, яке це справить враження. За всім цим щось крилося, Індик був певен, і йому було цікаво. — Ці гроші йому були видані на їжу, доки він не знайде роботи. Не розумію я цю людину.
Але Харбін ніяк не відізвався, і Індик пішов. Беджер, переставляючи бура до нової свердловини, промовив:
— Якщо Денові не потрібні ці гроші, в нього, мабуть, є надія одержати більші.
— Мені треба вирватися звідси, — Харбін дивився здичавілими очима. — Томе, нам треба вирватися.
— Вирвемось. Сьогодні ввечері.
Харбін недовірливо хитнув головою.
— Ввечері?
— Будь готовий. Десь на заході сонця.
Джо Харбін облизнув губи і глянув на сонце… години ще зо дві. Він почув, як під сорочкою проступив холодний піт. Чи він налякався? Що ж… може. Але він пройде крізь це, хай там що… Він уже куштував колись холодне мексиканське пиво, або текілу. Це таки питво!
Вони працювали, а сонячне тепло линуло згори і відбивалося від пісковика; жорстоке, опалюючи тіло до пухирів, воно перетворювало дно кар'єра на піч. Необережний дотик до сталевого бура опікав до м'яса; через кар'єр проволокли двох бідолах, що втратили свідомість від спеки, але Джо Харбін продовжував уперто працювати. Том Беджер працював повільніше, більш методично, однак встигав не менше. Він не втрачав ні свідомості, ані надмірних зусиль. Він працював уже віддавна, знав усі заходи й хитрощі, що роблять важку працю легшою.
Міллер, що конвоював їх у другій половині цього довгого, палаючого дня, підійшов ближче. Вони скінчили останню свердловину, добре випередивши усіх інших.
— Ну, хлопці, ви сьогодні кращі за будь-яку двійку на оцій роботі. Збирайте свої інструменти. Досить на сьогодні.
Беджер випростався, розтираючи поперек.
— Дякую,
