Кід Родело - Луїс Ламур

Беджер сидів і палив сигарету. Він глянув на Родело.

— Ти вже прокинувся?

Родело прокинувся умить.

— Так.

— Чи далеко на південь тягнуться оці гори?

— До кордону.

— Є де-небудь шлях через них?

— Еге ж… є два шляхи, що мені відомі. Індіанці, мабуть, знають усі інші.

Беджер обміркував його слова.

— Ти знаєш ці місця досить добре?

— Не гірше, ніж будь-яка біла людина, гадаю, але я не став би дуже розраховувати на це. У цьому краю мало води, і її важко знайти. Люди вмирали від спраги за кілька футів від води у Тінахас-Альтасі — води у заглибинах скель високо над стежиною.

— Я чув про це, — замислено сказав Беджер. — Чи ти знаєш про яку-небудь воду на схилах Пінакате? Вона каже, — він показав на сплячу дівчину, — що є водоймище південніше від Папаго-Веллс.

Ден Родело трохи пересунув револьвер, щоб відтягти час. Звідки ж вона, хай їй біс, знає про це? Це було потаємне місце, і він міг би закладатися, що навіть які не знають про нього. Індіанці юма могли знати… зрештою, це їхня країна, але звідки Нора Пакстон могла знати про це?

— Так, — промовив він неохоче, — є там таке місце. Не сказав би, що його легко знайти, але воно є.

Потім додав:

— Але не можна сподіватися, що кожне водоймище в пустелі повне води весь час. Більшість із них пересихає час від часу або вода там тече ледь помітною цівкою.

За годину до світання вони зупинилися, налили воду у капелюхи і напоїли коней.

— Нам треба зараз поїсти, — сказав Родело. — Мине чимало часу, поки в нас буде інша нагода.

— Ти певен, що вони знайдуть нас?

— Які? Можеш битися об заклад.

Вони розвели невелике вогнище, зварили каву і підсмажили бекон із яйцем, потім з’їли з хлібом, взятим у Сема.

Родело був обережний. Ні Харбінові, ні Беджерові довіряти не можна; щодо Ховрашка, то було несхоже, щоб він затіяв щось сам, без спонуки когось із тих двох; але треба стерегтися. Він уникав дивитися в полум’я, щоб очі не втрачали здібності бачити уночі, і завжди розташовувався осторонь від інших, постійно тримаючи їх у полі зору.

Потім вони загасили вогнище і рушили далі; стежка тепер вела від гір у долину. Попереду і навкруги них була Лечугуїлла — Пустеля Агав.

Родело не мав сумнівів щодо того, що робиться по той бік гір. Які, на чолі з Капелюхом, проникливим старим слідопитом, що завжди керував полюванням на втеклих в’язнів, будуть шукати їхні сліди. Спочатку Капелюх рушить на південь, щоб перетяти їхній шлях у пустелі, потім заверне на схід, а потім на північ. Не знайшовши сліду, вони можуть почекати за річкою, але він сумнівався у цьому — через фургон. Не знайшовши фургона, індіанці будуть вважати, що втікачі ще користуються ним.

Капелюх одразу зрозуміє, що сталось, і шукатиме сліду там, де починаються дюни. Це потребує більше часу, та в нього буде не менше, як дюжина яків, щоб шукати сліди. Але зрештою Капелюх таки знайде їхній слід і піде за ними.

Скільки ж у них залишилось часу? Капелюх пройде по слідах коней до Голд-Сіті. Сем Берроуз їм нічого не скаже, але Капелюхові не треба буде багато часу, аби второпати, що вони знову із фургоном — з фургоном, якого треба буде кинути через кілька годин. Запряжку, що веде фургона, теж доведеться залишити, щоб заощадити воду; але коні знайдуть шлях назад, до Голд-Сіті. Від того часу почнеться гонитва на південь. Вони виграли кілька годин, і кожна хвилина дуже важлива.

Джо Харбін підвівся на стременах і дивився в той бік, звідки вони прийшли. Куряви на тлі неба видно не було.

Беджер не дивився назад. Коли які наблизяться, вони довідаються про це досить швидко.

— Треба дати відпочинок коням, — сказав він. Усі вибралися з фургона й пішли пішки.

Попереду у них були уславлені Тінахас-Альтас, «Високі Цистерни», відомі тим, що врятували багато людей на Дорозі Диявола, дорозі, що вбила багатьох інших. Далі на південь місцевість ставала пересіченою.

Ден Родело під’їхав до Беджера.

— Ми спробуємо ще один шанс, — сказав він. — Я хочу відірватися від цих яків.

Беджер подивився на нього з гіркою посмішкою.

— Жодного шансу.

— Можемо виграти час, — Ден указав на довге пасмо скель, що видавалися в пустелю недалеко попереду. — Одразу поза скелями там криється вузенький прохід через гори; ми ним скористаємось і будемо сподіватись, що вони прогавлять заворот і поскачуть далі на південь.

Беджер поглядав на гори із сумнівом.

— Прохід через ото? Ніколи не чув.

— Ми кинемо фургон, — сказав Родело. — Далі поїдемо верхи.

— Я почуватимуся безпечніше, — зізнався Беджер.

Сонце підбилося вже досить високо, коли Родело підігнав фургон до підніжжя піщаної дюни, намагаючись поставити його якомога ближче до схилу. Потім, узявши на поміч Харбіна та Ховрашка, виліз на гребінь дюни і почав згортати пісок униз, на фургон. За кілька хвилин його було засипано; потім, набираючи пісок у жмені, вони засипали позосталі дрібні сліди.

Коли всі посідали верхи, Родело повів їх, різко завернувши у гори; за чверть години вони опинилися у тісному каньйоні, що вивів їх на височину.

Вони перетнули гори Хіла вузенькою стежкою, де не було ніяких слідів того, що нею недавно користувалися, крім відбитків ратиць товсторога — снігового барана, стежкою, що звивалася проміж шпилів та гребенів, які здіймалися ще на кілька сот футів вище.

Шлях через гори Хіла був не довгий — миль п’ять-шість. Вони добре напоїли коней перед тим, як кинути фургон, випорожнили багато бідонів та бурдюків і залишили їх разом із фургоном. Це значно полегшило їхній вантаж, але Ден Родело краще ніж хто-небудь знав, що їх чекає попереду, і знав, що легше не буде.

— Нам пощастить урятуватися? — спитав його Ховрашок.

— Декому з нас пощастить, — відповів Родело.

Він вів їх на південь, прямуючи старим шляхом смерті — Дорогою Диявола.

Вони йшли до Тінахас-Альтаса, які знаходились на гребені, що відгалужувався від гір Хіла.

День був жаркий. Ден сповільнив крок коней, частіше зупинявся на відпочинок і поглядав назад. Він зауважив, що Нора витримує нелегкий шлях на подив добре.

Вона була одягнена у спідницю-брюки для верхової їзди та у мексиканську блузу і, подібно до інших, носила револьвер. Джо Харбін, здається, намітив її для себе, але не казав нічого, і вона сприймала становище без зайвих зауважень, ні з чим не погоджуючись, ні з чим не сперечаючись. Родело вирішив, що ця дівчина собі на умі, і що